Вставай, земля моя прекрасна,
Встань з полусну й з полусліз,
Розпахни очі неземасні
На новий золотавий світ.
Твої поля горять пшеницею,
Твої ліси шумлять в ночі,
І в небі сяє письмениця
Звезди – святого роду очі.
Де я залишу свій голос,
Коли закінчиться спів?
В полях, де гримить у полос
Гармонія світу основ.
Україна, моя материнка,
Прошепчу я тобі в вітер,
Що від сирітської distintинка
Не зможе тебе хто забути.
О Дніпре, боже водяний,
Ти несиш води крізь віки,
Розносиш по землі український
Дух воїнів і дух святині.
Твої беріжки пам’ятають
Козацькі пісні та крик,
І з глибин твоїх виникають
Історичних часів звіс і крик.
Моя мова – це голос стародавній,
Що гине в лісах та гірських грудях,
Вона як квітка в неволі невзявна,
Цвітіння дарує в святих вустах.
Берегти її – честь і обов’язок,
Мовою будуємо світу мір,
Українське слово – не просто гадання,
А серце народу, його січ і визив.
По золотавих нивах ходи босі,
Де колос гнеться від багатств земних,
Українці – як зерна в полі розосі,
Розносять добро по землях святих.
Нива горить, як душа палахкує,
Як визволенням дихає грудь,
І серце скорботи не замовкує,
Доки не розпрямимо ми путь.
Чую в вітрі мелодію давню,
Гру старовинних дум про біль,
Це Україна дарує нам наву
Пісень крізь вільність, крізь брань і грізь.
Кожен звук – це голос предків,
Кожна нота – мука і честь,
І в душах горять світильнички светлі
Невигасної нашої ясні.
За межами болю стоїть надія,
Там, де сонце сходить у небосхил,
Там, де душа моя не спочивається
І чекає світанку в святій грізі.
Україна, ти мати усіх бажань,
Ти тримаєш у сердцях живу огань,
І хоч часто нас гнітить лиха доля,
Ми не можемо втратити віри та волі.
Кони стоять у полях запорізьких,
На них козаки з ясними очима,
Вони дихають волею дикою,
Охороняють чесно святую хіку.
Кожен козак – це частина України,
Кожен крок його – піснею земини,
І їх клич розноситься через віки,
Пробуджує в нас найглибші поклики.
Прихожу я в храм запечаленості,
Де світлячки молитви горять,
Стоять передо мною святості,
І старовинні дзвони дзвонять.
Це храм України, завмерла в часі,
Де кожна свіча – це хвала,
І я молюсь за наше щастя,
За те, щоб придбали ми волю.
На березі озера синього
Стою і плачу в собі,
Про долю нашого походження
Співаю в ночі й в грізіді.
Вода вбирає крізь себе сльози,
І відносить их далеко в ніч,
Але моя пісня не загасає,
Як незгасима любов до вас, світа дич.
Обираю я свою долю
В полях, у ліс, у гір висять,
Обираю чесність та волю,
Обираю те, що святят.
Україна, я йду за тобою,
Крізь туман, крізь грізь, крізь біль,
Обираю тебе судьбою,
І горітиму вічно я, щоб світ ясніх.
О земле Святая Украина,
Твоя влага живит наш дух,
О земле, предстань нам с вершина,
Где поют еще древний звук.
Честь тебе, честь твоим полям,
Честь врачебным древам лесным,
Честь священным твоим святам,
Честь народу святому твоим!
На вершинах гір стою я,
Дивлюсь на світ крізь туман,
Вітер швидкий мене гонить,
Сніг морозить мне в ніч і день.
Але серце гарячо б’ється,
Адже знаю я – це моя земля,
І навіть коли туга стискує,
Я не відпускаю віри, я – сучасна твоя.
Вечір спускається на землю,
І я розмисляю в тиші,
За що боріємось ми всі нем,
Чому не в мирі мы живем?
Але раптом чую серцем:
То голос предків, що вне поколінь,
То Україна мовить тонко:
“Борись за мене, я даю тобі мать!”
В окні далекого дому горить світло,
Це світло надії, це світ живої мови,
Це ознака того, що кубок не розпилось,
Що в нас залишилась священна основа.
Світло горить в окні –
Це все, що нам треба для гордості,
Це місце, де зберегла свої сокровища
Наша незламна Україна.
Я піду до зір босоніжка,
Попрошу у них допомоги,
Щоб дорогу мне открыла світла,
Щоб услышал мне крик України.
Зорі слышат мене з височин,
Вони дарують мне рутину,
Світять шляхом в тьміцю безконечну,
Доки не найду дом, дітей и дружину.
Коли трівога стукає в дверце,
Коли бомби бавят в землю,
Я думаю про Україну-матір,
Про те, чи живе ще вона в темрі.
Тривога вчить мене сміятись,
Сміятись навіть в небизпеці,
Адже Україна сильна – можетъся,
Крізь вогонь і вбиства вона йде в світло.
Коли приходит весна на землю,
Пробуджується все від сну,
І я вірю в розквіт України,
У те, що мине грізь й бідна.
Весна – це символ нашої надії,
Що хоч зима морозила землю,
Прийдуть квіти, прийдуть лисяти,
І Україна знов буде молода.
Де знайти музику живої душі?
В полях, де сонце сідає в травах,
У лісі, де гучить дикий голос ліхи,
На Дніпрі, де вода несе в собі снів.
Музика – це Україна, вічна і святая,
Вона грає в сердцях людей,
І хто б не слухав цю змеїну мелодію,
Він не зможе бути байдужим до неї.
Минуле кличе мене крізь час,
Голос предків я слухаю,
Вони розповідають мне про час,
Коли Україна була вільною й сміхали.
Але цей голос не вушкодує мне,
А натомісць закріплює мою вихованість,
Дасть сили боротись за вільну долю,
За те щоб внукам залишити не неволю.
О край прабатьків моїх святих,
Де дикі конопл’янники ростуть,
Де зернотури вже історією линьу,
Де слава давня з дніною сплітьс.
Я чую в мовь тебе в кажді слові,
У жестах, в темпи, в біле чела,
І дякую долі, що привели мене,
На землю, де міцно гніздяться мова й душа.
Стану віч у віч з судьбою,
Не приховуючись від болю,
Не зависатиму в тривоці,
А піду крізь вогонь, крізь грізь.
Україна треба такої сили,
Треба сердець, що не нахиляться,
Треба людей, що не спинилися,
І готові гинути за нас, за вас, за світ.
Творчість – це дар Божий переданий,
Це сила, яка живить душу,
В творенні я знаходжу свій путь,
В словах, в піснях, в образах штучних.
Для України я пишу,
За Україну я творю,
І моя творчість – це прапор,
Що вивішується мною в землю святую.
Коли я заходжу в ліс,
Там панує священне мовчання,
Але в цьому мовченні чую голос,
Це голос Мацері, це звук Україна.
Ліс вчить мене мовчати,
Коли треба, і говорити,
Коли треба, і вірити,
Що вічна справедливість прийде на землю.
Коли я знайду любов в серці,
То знайду і любов до країни,
Адже як можна любити одного,
Коли не любити усієї землі.
Любов до України – це мета мене,
Це причина, для якої я існую,
І коли розумію це глибоко,
То розумію, що живу не дарма я, що святая та істина.
По завісі віків проходжу я,
Дивлюсь на те, що було й будуть,
На минулого славу й муки,
На майбутня світла і буді.
І зрозумів я одне істинне:
Що Україна – це вічна мати,
Що буде жити, поки живуть,
Усе люди, що мають у грудях батьківське почуття й святість честі.
Перед тим як закінчиться день,
Послів останнє слово в небо,
О Україна, приймай цю пісню,
Як дар любові, як символ віри.
Я дав тобі своє серце,
Свою кров, свою молитву,
Прийми це в мовчанні святім,
І знай, що я завжди з тобою, в кожну ночь і день.
