Червоний день палає на землі,
де дими вихорем танцюють в небі.
Молитви матерів летять крізь біль,
як птиці, що забули домівки.
О, як же важко слова підбирать,
коли вже нічого не можна змінить.
Але душа не вмре, не зникне в смуток —
вона горітиме як зірка в морозі.
Чути голос, що кричить крізь ніч,
голос матері, яка чекає сина.
На руїнах старого дому лежить річ —
дитячий чобіток, та більше не до Вини.
Країна наша кровава, але жива,
вона просить прощення за усі втрати.
І в серцях наших залишається істина —
ми не здамося ніколи перед бідою.
На передній лінії стоїть хлопчик,
руки тремтять від холоду й страху.
Його батько лежить де-небудь далеко,
де гарячки вогню палають разом.
Але дух його лишається твердий,
як скеля що піддалась морським вітрам.
Він молиться, щоб світло повернулось,
щоб син повернувся до дому назавжди.
Де були квітки, тепер попіл і бруд,
де звучала музика, тепер гарматні звуки.
Я пам’ятаю сонячні дні молоді,
коли не було жодних причин для журби.
Тепер ці спогади болять як раз в груді,
як гострі шипи розпукли в глибину.
Але ми не забудемо того минулого,
той світ прекрасний, що був коли давно.
Земля українська просить вірності,
просить нас битися за її честь.
На кожній борозді лежать сльози жінок,
що втратили всіх своїх рідних людей.
Але ми будемо мужні, як дуб у лісі,
що стоїть незламаний у буремних днях.
Земле моя, земле святая,
ми не кинемо тебе ніколи.
Ніч спускається на село як гніт,
небо чорне, як смоль поза цвинтарем.
Не світять зірки, може, й не чекають,
може, й вони заснули від журби.
Але десь у темряві гориться свіча,
свіча надії в якогось дому.
Цю свічу ми знесемо в затьмареність,
щоб світ повернувся назад до людей.
О, матері України, ви святі!
Ви повинні роздирати груди від туги,
коли чуєте крик своїх синів вдалині,
коли знаєте, що вони гинуть у вогні.
Але вашої любові ніщо не зможе вбити,
вона проходить крізь всю цю темряву.
Матері України, ви — основа світу,
без вас не буде ні світу, ні справедливості.
Там стояв дім, кудись звели стіни,
де жила родина із трьома дітьми.
Тепер там тільки груди цегли й кісток,
та запах смерті стелиться крізь вітер.
Я часто мислю про того хлопчика,
що грав біля того дому давно.
Де він тепер? На цвинтарі чи далі?
Прошу Боже, нехай мне одна відповідь.
Синьо-жовтий прапор як кров’ю помазаний,
розвівається над головами героїв.
Це не просто полотно, то символ світу,
що не здасться ніколи лиходійству.
Прапор наш летітиме вище за хмари,
вище за цей болючий час.
І нащадки наші буде беречи його,
як святиню від всіх біль.
У місті панує тиша смерті,
де раніше звучали дитячі сміхи.
Пусті вулиці як ребра остова,
що лежить на землі коли годы.
Але десь у цій тишині гучить голос,
голос волі і крику про справедливість.
Місто вставатиме з руїн,
як птах Фенікс, що народжується знов.
На щоці жінки сльози висять,
мов роса на траві у ранішній туман.
Вона плаче за своїм сином,
за своїм коханим, що вже не повернеться.
Сльози ці падають на землю,
й кожна сльоза — то молитва за мир.
О, як же важко жити в цьому бісі,
коли чекаєш тих, хто не повернеться.
Вони ходять по вулицях, невидимі герої,
з вогнем у серцях і льодом в очах.
Вони лишили кохань і дітей,
щоб захистити землю від тьми.
Вони не просять слави чи звання,
вони просять лише, щоб жити далі.
Герої серед нас, ви святі,
ви — надія нашої держави.
У окопі коротка молитва лунає,
слова простих людей, що кличуть Бога.
Вони просять про мир, про світло, про дом,
про те, щоб більше не було цього адського вогню.
Молитва ця летить до неба,
як голубка з гілки не вернеться.
Чуй нас, Боже, у цій пітьмі,
спаси нас від занепаду й забуття.
Мені снилось, що миру повернулось,
що діти грають на траві без страху.
Мені снилось, що зернини злаків золотіють,
що піісні співають п’яниці без молоді.
Але я прокидаюсь у реальність,
де миру не буває, де вибухи гримлять.
Але цей сон дає мені силу,
щоб вставати кожний день й боротись дальше.
Поціл від матері летить в окоп,
поціл від коханої долітає крізь дротяний паркан.
Ці поцілунки дають чоловікам силу,
щоб піднятися з землі й йти вперед.
Вони цілують листи від близьких,
й уявляють їхні обличчя в ясну ніч.
Ці поцілунки — то мозок й серце,
то зв’язок, що не розривається в мороці.
Крига у грудях накопичується роками,
крига болю, що не розтане навіть в літо.
Вона закипає в жилах холодом,
в сльозах, що не можуть вже пролитись.
Але ця крига робить людину міцнішою,
як сталь, що гартується у вогні.
Крига у грудях — то мовчазна торба,
що ми таскаємо крізь всю цю темнявицю.
Вогонь у душі горить як свіча,
що не згаснути в цій всій порубані.
Цей вогонь дає мужність і волю,
дає силу йти до перемоги.
Люди несуть цей вогонь у руках,
запалюючи надію в серцях інших.
Вогонь у душі — то дар від Бога,
то сама Україна, що палає в наших грудях.
Ніч розповідає казку про героїв,
про тих, що гинули за волю й честь.
Вона шепче їхні імена на вітрі,
щоб люди не забували їхні обличчя.
Ніч — то свідок усім мукам,
що зносить український народ.
Але ніч також несе надію,
що після темного завжди світл буває.
Довга дорога додому чекає,
дорога, що ведить через болю й руїни.
Кожен крок на цій дорозі важкий,
кожна миля нагадує про втрати.
Але люди йдуть, незважаючи ні на що,
тягнучи за собою долі своїх близьких.
Дорога додому — то також дорога до себе,
до того, ким ми були раніше.
Лист останній написаний дровами,
де слова палять як вуглі в окопі.
“Люблю вас” — те ж слово, що вбивча стріла,
“пробачте” — той крик, що звучить у темряві.
Цей лист ніколи не дійде до адреси,
але він буде жити в серці того, кому адресований.
Останній лист — то свідчення про любов,
що не знищит ніякий вогонь, ніякий вибух.
Синеокі сумерки спускаються на землю,
й розповідають про те, що було досі.
Синій колір у небі — то сльози ангелів,
що дивляться на жахи земні з великої висоти.
Сумерки ці прихідять щодня,
приносячи з собою спогади й болю.
Але вони також несуть надію,
що завтра буде новий день, новий шанс.
Вітер весті носить з фронту,
весті про смерть, про муку, про горе.
Вітер стогне як поранена тварина,
як душа, що вирвалась із тіла.
Але вітер також приносить пісні,
пісні опору, пісні про волю.
Вітер весті носить, і ми слухаємо,
мовчазно, зі страхом у очах.
На полі битви квітне червоний мак,
символ крові, яка пролилась за нас.
Мак цей зростає на могилах героїв,
як свідчення про їхню жертву.
Я беру один пелюсток червоного маку,
й кладу його в своє серце.
Червоний мак — то візитівка смерті,
й одночасно символ воскресіння.
Спокуса забуття манить усередину,
пропонує забути біль, забути войну.
Але я не можу забути очей матері,
яка чекає свого сина з гарячої землі.
Я не можу забути голос дитини,
що плаче біля развалин свого будинку.
Забуття — то смерть для нашої пам’яті,
тому я буду пам’ятати, що б нас не чекало.
Колесо історії крутиться знову,
й Україна не випаде з його спиць.
Ми вже бачили голодоморів, депортацій,
репресій, що косили наш народ.
Тепер знову повертаються ті жахи,
але ми вже знаємо, як боротись.
Колесо історії повернеться,
й Україна вкопається в земелю своєї волі.
Солдат кладе комочок землі рідної в рот,
щоб не забути смак дому, смак матері.
Земля рідна — то найсолодша смола,
що п’є дух голодний у чужині.
Кожен комочок землі української
містить історію, біль, й нездоланну любов.
Солдат закриває очі й згадує
про той щасливий час, що був.
Апокаліпсис не в книгах Святого Письма,
апокаліпсис вибухає за вікном.
Це кінець світу для кожної сім’ї,
для кожної матері, яка втратила дитину.
Апокаліпсис — це здійснена пророцтво,
що люди самі собі докликають біду.
Але навіть в цьому адському апокаліпсисі
виживає людська гідність й любов.
По коридору часу бігу я назад,
де все було прекрасно й ясно.
Але дорога закривається передо мною,
й я мушу повернутись в темне сьогодення.
Коридор часу розрізає минуле й теперішнє,
як ніж розділяє одного від іншого.
Але пам’ять зберігає той коридор,
й через нього я можу ще повернутися.
Україна встане з колін, хоч і ранена,
хоч у крові й пилу від розбомблених домів.
Вона встане, бо так велено їй історією,
так велено кров’ю героїв, що полягли.
Вона встане, щоб показати світу,
що воля й честь не купуються золотом.
Україна встане, мов птах Феніксу,
й небо знову буде синім над землею нашою.
