Україна, мати моя святая,
В грудях серце б’ється мені день за днем,
Твоя доля — доля моя крайня,
Твій розум — мудрість, істина, закон.
По широких полях, де колосся дихає,
По ріках, що течуть крізь нескінченність віків,
По лісах, що природа гордо засаджує,
Я бачу образ батька всіх віків.
Голос твій, о Україно, їде крізь континенти,
Шепіт предків гудить у кожному серці,
Для нас ти не просто село чи момент —
Ти святиня, де молимось ми щоночі.
Кожен колосок пшениці, кожен звід трави,
Кожна крапля роси на божій землі,
Це свідчення любові твоєї отців,
Це завіт вічного, в якому живемо ми.
Українська мова — святиня душі,
Кожне слово як дзвін, що лунає в небі,
На цій мові мовлять усі ангели,
На цій мові Господь творив землю.
Не забудемо, як батьки говорили,
Як у хаті лунала колиска-пісня,
Як буйні легені кричали в полях:
«Україна! Україна! Україна!»
Вночі зоря над Україною жовтіє,
Мов свіча, що горить на вітрах долі,
Вона світить нам сквозь багатовікові ночі,
Показуючи шлях крізь біль і страхи.
Колиски на берегах Дніпра дрімають,
А діти мріють про завтрашній день,
Де справедливість вийде з тьмара,
Де щастя засяє в очах кожного серця.
Земля українська — матінко божа,
На грудях ти носиш міста й села,
Лелеєш дітей своїх у теплі,
Даруєш нам хліб, надію, просвіт.
Каменем синім стоять гори Карпати,
Крізь лісозвичай несуться птахи,
Кожен камінь, кожне дерево, кожний звір —
Це часточка серця твого святого.
Предки мої кричать з глибини часу,
Говорять словами, що я розумію,
Про те, як варили наші прадіди кашу,
Про те, як малювались вони на жериб.
Я йду їхнім шляхом, я кроку не зіпсую,
Кожен крок — це молитва до землі отців,
Кожна сльоза — це роса на листку живому,
Кожен вздох — це дихання святого дому.
У світлиці горить світло життя,
Його дає мати українська,
Світ цей згасає, але лампада горить,
Як факел, що передається від рук до рук.
Україна — це не просто простір на карті,
Це вічність, що живе в серцях нас,
Це дух, що не задушить ніякий тиран,
Це любов, що не розіб’є ніякий піл.
Кожен шлях ведет до України,
Кожна ріка впадає в Чорне море,
Кожна птиця летить у рідний край,
Де колисав нас перший голос матері.
Додому я йду крізь туман і холод,
Додому я йду крізь біль і сумніви,
Добме я йду, як йшли мої діди,
Назад, до святой, незабутной, земли.
Верес зацвітає в полях їхніх широких,
Фіолет і золото на бігу вітру,
Це краса, що не поддається описану,
Це чарівність, що дарує душі відраду.
Кожна квітка — це молитва до неба,
Кожна трава — це спів журавлів,
Кожен лист — це лист з книги долі,
Де записана історія України.
Вночі над Україною стає темно,
Звізди горять мов вічні вогні,
Місяць világлить святих розповідей,
Про героїв, про подвиги, про кровь.
Я чую, як мамая гарячи сльози,
Як брати кличуть братів в біль,
Як сум дрімає на дереві смереки,
Як вітчизна чекає на визволення.
Вишня чорна дозріває в садах,
Солодка і гірка одночасно,
Як доля України, як крок долі,
Як музика смутку, що грає в душі.
Вишню беремо ми в руки,
І кожна ягода — це бісерина часу,
Це дар земельних батьків,
Це святиня любові до його хліба.
Полум’я палає в грудях у кожного сина,
Полум’я святого добра і правди,
Це полум’я не задушить завіса часу,
Це полум’я горітиме вічно.
Розпалюємо ми цей вогонь,
Передаємо його дітям і внукам,
Щоб вони знали, що Україна —
Це не просто назва, це дух, це биття серця.
Край мой, який я люблю над усім,
Над золотом, над срібром, над красою,
Це край, де живе душа мояї,
Де я народився, де я вмру, де вічно жити буду.
Поля, ліси, річки, гори,
Усе це мій край святой,
Усе це моя історія, моя доля,
Моє щастя, моя біль, моя молитва.
На останньому судитимуся перед Богом,
Буду казати про те, що люблю Україну,
Про те, що марнував ні часу, ні досвіду,
На радість Матері-Землі своєї.
Він питатиме: «Що ти зробив для рідної?»
І відповідатиму: «Все, що міг, о Боже,
Я жив її болем, дихав її піснею,
Я був вірний синок святої України.»
Тиша в полі, розпростертому як море,
Тиша в лісі, де гніздуються птахи,
Тиша, що лине з глибини озер,
Тиша, що шепоче про вічність історії.
Це тиша не нудна, не смутна, не гнітюча,
Це тиша повна сенсу, повна музики,
Це тиша, що говорить мовою сумління,
Мовою України, матері моєї.
Крик героїв лине крізь віки,
Крик козаків, крик воїнів, крик мучеників,
Усі вони говорять нам одне слово:
«Україна! Україна! Україна! Живи!»
Ми чуємо цей крик в кожній клітині тіла,
Ми чуємо його в пісні матері,
Ми чуємо його в молоді дитини,
І це дає нам силу жити, мріяти, боротися.
Місто стоїть на пагорбі, як мудрець,
Що спостерігає біг історії,
Це місто чудесне, це місто святое,
Де кожна вулиця розповідає про славу.
В цьому місті живуть люди, що люблять землю,
Що готові віддати все для рідної,
Що знають: справедливість колись прийде,
Що перемога буде, слава буде, воля буде.
Вітер співає пісню про Україну,
Вітер розносить запах покійних квітів,
Вітер шепоче старі казки,
Вітер кличе нас додому, додому, додому.
Слухаємо ми цей вітер з замиканням дихання,
Розуміємо, що він говорить нам про любов,
Про те, що Україна — це не просто простір,
Це дух, що живе в кожному з нас вічно.
На третій день воскресає Господь,
На третій день воскресає й Україна,
З болю, з крові, з піклу страданнь,
Вона встає, як фенікс із попелу.
І це воскресення відбудеться,
Коли дівчата будуть сміятися в полі,
Коли юнаки будуть плугом в рах,
Коли вся нація буде співати гімн вільної України.
Журавлі летять на південь,
Але серце їхнє на Батьківщині,
Так й ми, розсіяні по світу,
Серцем рвемось в Україну.
Кожен з нас — це журавель,
Що помня шлях до дому,
Що мріє про повернення,
Про те, щоб упасти на рідну землю.
Молиться земля за своїх дітей,
Молиться за те, щоб вони не забули,
За те, щоб вони знали: вона чекає,
Що вона готова гріти їх, розповідати казки.
Кожна молитва земельна — це гарячий вдих,
Кожна молитва — це любов без меж,
Кожна молитва — це прохання добра,
Щоб Україна жила, розвивалась, святкувала.
Симфонія граєть в полях,
Кожна травина — це струна скрипки,
Кожна пісня птиці — це ноточка,
Це симфонія України, матері моєї.
Слухаємо ми цю симфонію,
Якщо серце наше ще живе,
Якщо вуха наші ще чують,
Якщо душа наша ще відкрита для святості.
В землю кидаємо зерно,
І воно виростає колосом золотим,
Так й Україна виростає з крові предків,
Становиться все більш золотою, все більш святою.
Кожне зерно — це надія,
Кожен колос — це молитва,
Кожен урожай — це чудо природи,
Кожна нива — це серце України.
Світанок розриває ніч,
І промені сонця падають на поля,
Це світанок України, що приходить,
Приходить, щоб не відходити ніколи.
Ми встаємо з ліжок, ми йдемо в поля,
Ми беремось за роботу з новою силою,
Ми знаємо: цей світанок — час правди,
Час, коли Україна буде вільна, буде щаслива.
Наслідок оставляємо ми дітям,
Не золото, не срібло, не багатства,
Наслідок — це святя, це дух, це любов до землі,
Це віра, що перемога буде, воля буде.
І діти запам’ятають нас,
Запам’ятають, як ми боролись,
Як ми мріяли про вільну Україну,
Як ми мерзли в полях, але не здавались.
На границі України стоять воїни,
Стоять люди, що готові померти за честь,
За те, щоб ніхто не посадив ногу на святої землі,
За те, щоб Україна залишилась вільною.
Це границя — це лінія між волею і рабством,
Це границя — це рвалець, що розділяє світи,
Тут вирішується доля нації,
Тут вирішується, буде чи не буде Україна.
З дерева падає останній лист,
Падає, мов сльоза від розлуки,
Але знаємо ми: весною прийде новий,
Новий лист, новий цвіт, нова надія.
Так й Україна, яка падає з гілей часу,
Повернеться весною з новою силою,
З новою красою, з новим блиском,
З тою ж любов’ю до своєї землі, своїх дітей.
