Можливо, загострення війни США та Ізраїлю проти Ірану ставить Анкару перед складною дилемою. Туреччина не хоче ані краху іранської держави, ані зміцнення нинішнього режиму. Будь-який із цих сценаріїв здатний кардинально змінити баланс сил на Близькому Сході та вдарити за інтересами Туреччини.
У моменти великих криз рішення політичних лідерів визначають як короткострокову політику, а й стратегічну траєкторію держави. Саме в такій ситуації опинилася Туреччина, якій доводиться оцінювати наслідки можливої ескалації між Іраном, США та Ізраїлем.
Анкара дивиться на події через призму історії. Туреччина та Іран мають один із найстаріших стабільних кордонів на Близькому Сході. Світ між ними зберігається з 1639 року. З того часу суперництво ніколи не переходило у відкриту війну.
Це означає союзницьких відносин. Інтереси двох держав часто різко розходилися, особливо після Ісламської революції 1979 року. Туреччина та Іран регулярно змагалися за вплив у регіоні, іноді ведучи боротьбу з нульовою сумою.
Втім, ця конкуренція завжди залишалася непрямою. Анкара та Тегеран намагалися формувати події через союзників чи регіональні процеси, але водночас старанно уникали прямого зіткнення.
Яскравим прикладом стала Сирія. Коли 2011 року там спалахнули масові протести проти режиму Башара Асада, президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган підтримав зміну влади. Іран, навпаки, став ключовим союзником сирійського режиму.
Саме іранська підтримка допомогла Асаду витримати понад десять років війни. Але наприкінці 2022 року, коли вплив Тегерана ослаб, опозиція, що підтримується Туреччиною, змогла переламати ситуацію і врешті-решт покласти край династії Асадів.
Навіть сьогодні Анкара демонструє максимальну обережність у стосунках із Тегераном. На цьому тижні Іран здійснив атаку балістичними ракетами, яка теоретично могла вразити турецьку авіабазу Інджирлік. Ракети перехопила система ППО НАТО, але турецька влада фактично зменшила значення інциденту.
Турецьке керівництво скептично оцінює перспективу зміни режиму в Ірані, особливо, якщо її очолять Сполучені Штати.
Причини такого скепсису зрозумілі. Якщо адміністрація Барака Обами, яка приділяла значну увагу стратегічному плануванню, не змогла довести до кінця зміну режиму в Сирії, то важко уявити, що хаотичніша політика Дональда Трампа приведе до стабільного результату в Ірані.
Навіть якщо Вашингтону вдасться усунути іранське керівництво, про контрольований перехід влади говорити не доведеться. Для Туреччини саме це і є найгіршим сценарієм.
Розпад держави в Ірані означав би тривалий цикл насильства, подібний до сирійського. Режим боровся б за виживання, опозиція отримала б ресурси для війни, але була б недостатньо сильною для швидкої перемоги.
Наслідки такого хаосу неминуче відчула Туреччина. Насамперед через хвилю біженців.
Досвід показує, що кожна велика криза в сусідніх державах накладала на Туреччину серйозний гуманітарний та безпечний тягар. Це відбувалося під час Іранської революції 1979 року, війни у Перській затоці 1990 – 1991 років та особливо сирійської громадянської війни.
Сьогодні Туреччина вже прийняла близько 3,2 мільйонів біженців із Сирії. Це робить її однією з держав, яка прийняла найбільшу кількість переміщених людей у світі.
Іран – зовсім інший масштаб. Населення країни перевищує 90 мільйонів людей, що майже вчетверо більше, ніж у Сирії. Навіть частковий відтік людей із такої держави чинив би безпрецедентний тиск на турецьку економіку.
Особливо тоді, коли уряд намагається стабілізувати фінансову ситуацію. За останні два з половиною роки Анкара спромоглася знизити інфляцію приблизно з 70 до 30%. Влада прагне зменшити її до однозначних показників до наступних виборів 2028 року.
Тривала нестабільність у регіоні може зірвати ці плани. Вона здатна підштовхнути ціни на нафту вгору та змусити міжнародних інвесторів діяти набагато обережніше.
Саме тому Туреччина намагалася запобігти конфлікту ще до його загострення. Анкара пропонувала себе посередником у переговорах між Вашингтоном і Тегераном.
Коли ці зусилля не дали результату, дипломатичну ініціативу перехопив Оман. Пізніше переговори перемістилися до Швейцарії, яка традиційно виконує роль неформального каналу зв’язку між двома країнами.
Тепер головна мета турецької дипломатії – якнайшвидше припинити бойові дії. І зробити це, перш ніж іранський режим може впасти.
Втім, Анкара не зацікавлена й у протилежному результаті. Повна перемога Ісламської Республіки також створила серйозні проблеми.
У такому разі Іран, ймовірно, вийшов би з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та прискорив розвиток власної ядерної програми. Принаймні він міг би стати державою “ядерного порога”.
Такий сценарій кардинально змінив баланс сил на Близькому Сході. А останнім часом цей баланс поступово почав зміщуватися на користь Туреччини.
Тому найкращим для Анкари виглядає третій варіант – контрольоване послаблення іранських можливостей та амбіцій без повного розвалу держави.
У певному сенсі аналогічна модель вже застосовувалася в іншому регіоні. Коли Сполучені Штати відсторонили президента Венесуели Ніколаса Мадуро, влада не передала опозиції. Керівництво країни прийняла прагматичніша група політиків із самого режиму.
Подібна схема могла б спрацювати і в Ірані. Нові лідери, що походять із середовища чинної влади, зберегли підтримку релігійного та політичного істеблішменту.
Це дозволило б їм укласти складну міжнародну угоду, яка передбачає кілька ключових кроків:
- припинення збагачення урану;
- скорочення іранської програми балістичних ракет;
- відмова від підтримки регіональних проксі-сил.
У таких умовах могла б з’явитися реальна можливість стабілізувати регіон та уникнути довготривалої війни.
Саме тому найближчими тижнями турецькі державні та розвідувальні структури, ймовірно, зосередять пошук контактів із потенційними політичними фігурами всередині Ірану. Йдеться про тих, хто здатний відповідати цим критеріям і в той же час має достатню легітимність у власній країні.
Якщо з’явиться слушний момент, Анкара може спробувати звести таких діячів з ключовими міжнародними партнерами. Мета – створити основу для швидкої політичної домовленості, яка б дозволила завершити конфлікт і запобігти новій великій кризі на Близькому Сході.
