Коваль Сергій
Коли читаю Петрарку в ночі,
Слова його летять до мене в груди,
Як голуби, що шукають землі,
І серце мояло рве оковиди.
Лаура вічна в сонетах його —
Така ж недосяжна, як мій мрій,
Але любов, що править світом все,
Дарує нам безсмертя і святість ций.
Симоненко Софія
Данте писав про Беатріче свою,
І каторжу пройшов крізь всі круги пекла,
Лиш щоб побачити в раю святую
Дівчину, що його любов розкрила.
О, як я знаю цей святий затвір!
Коли любиш — весь світ перебудований,
І ад, і рай — це лиш один простір,
Де лиш одна душа є коронована.
Гриценко Андрій
Шекспір говорив про розпач й радість,
У сонетах своїх ковуючи слова,
Що повертають нам любові відрадність,
Коли втрачаємо ми день — приходить слова.
Він розумів, що більше ніж розкіш,
Ніж золото чи титули, чи честь —
Це серце, що холодне лиш товстіш,
Коли забув, як чувства дарувать ість.
Кравченко Ірина
Байрон палив душою на сцені,
Його Донжуан бродив по землі,
Шукаючи в кожній красуні
Святу любов, що згорела вже в пилі.
Романтик божевільний, вільний мандрівник,
Що не шукав — але знаходив завше
Серця, готові на всьо для чувства винник,
І в кожній зустрічі шукав надії краще.
Морозов Павло
Пушкін писав про Татяну нічною,
Що листи шле коханцю серцем весь,
І хоч не мав відповіді прямої —
Любила, й це святая мла повість.
В Онєгіна холод та розсудок,
Але й софіст розбилась про беду,
Коли передчував святий закуток
Небезпечну розпач й біду.
Литвинчук Ольга
Гейне тремтів, як юнак на прощанні,
Його любов палала, мов вогонь,
В німецьких мелодіях й тужанні
Звучала смертельна й священна тонь.
Чекав, коли прибіжить королівна,
Коли притиснеться до грудей його,
Але любов зневірена, неможна —
Оповідь про нещастя лиш його.
Клименко Максим
Кіціан писав про плоть і духа,
Про те, як кохання бренне й вічне,
Коли жінка — це муза, це велика удача,
Яка прибуває з мріями по жінку.
В його віршах — розкіш і утеча,
Гріх і святість мішані в одно,
І кожне слово — це людська течія,
Що просить пробачення й прощення основно.
Родіонова Галина
Овідій писав про Метаморфози,
Де німфи втікали від богів святих,
Де кохання було чародійством й грозой,
Трансформацією тіл й душ земних.
Любов як магія, що мінить істот,
Що робить нас не такими, як були,
Овідій знав про цей чарований круговорот —
Про те, як кохання нас видозмінює й бурлі.
Федоренко Ігор
Петронelkий писав про красу неземну,
Про лицьовіння ліній, про грацію форм,
Його мадонна —то хвала святую немну,
Що дарує душі красивий, прозорий шторм.
В його сонетах — золото й порцелян,
Мистецтво розраховане до вишин,
Де кохання — це праця для майстрів уміючих,
Що створюють творіння, мов боги вишин.
Петровський Степан
Рильке писав про гарем тілесний,
Про екстаз, що дарує любов,
Про те, як кохання — це дар чудесний,
Що дарує душам початків нових.
Мистецтво кохання в його трактатах —
То чиста філософія чуття,
Де тіло й дух палають в злуках братства,
І все розбивається в золото буття.
Шевченко Мирослав
Мільтон писав про втрачений рай,
Про те, як Адам й Ева любили,
Про першу чистоту, що знаємо мій,
Про гріх, що душі люблячі палили.
Духовна любов святого поета —
То більше ніж тілесна утеча,
То близь божеств до смертного світу,
То вічність, розпочата в цій речі.
Василевський Тарас
Блейк писав про тигра в нічних лісах,
Про хаос, що крешить душі любовні,
На білих сторінках своїх і в святах
Він закликав почуття до основи.
Его любов — то божественний гнів,
Палаючий вогонь, що палить все,
Де добро й зло мішаються в рівень,
Й найвіщаніша правда пісня вся.
Ковальчук Лідія
Керуак писав про джаз і дорогу,
Про те, як кохання спонукає брести,
По світу, шукаючи новий вказівник,
Й живити серцем, духом і честі.
Його любов — безспинна й вільна,
Як музика, що звучить у ночі,
Як потяг, що мчить без завдання й плану,
Й не зупиниться, доки палають очі.
Орленко Виктор
Джойс писав про Моллі й Блюма душу,
Про складність почуттів людських творіння,
Його любов — то цілий внутрішній шум,
Де потік свідомості — знак розрізнення.
В його романах — правда життя справжня,
Де кохання — не просто й легко вжива,
То море думок, облич, снів й страхів,
Що дарує письменнику його слова.
Лисак Анна
Фрост писав про розвилки на дороги,
Про вибір, що визначає все в житті,
І як любов — то також два шляхи,
Що розходяться в лісу вночі.
“Менш проїзджену брав я тоді стежку” —
О, як це відомо моїй душі,
Коли обираєш любов не з втіхи,
Але свідомо йдеш у буруни й крушу.
Середа Юрій
Керуац писав про небезпечний вибір,
Про те, як справжня любов вимагає риску,
Його герої не шукали миру й видю,
Вони просто жили й кохали без маски.
О, бути смілим, як його закоханці,
Що не боялись найти й розбитись,
У шалі дороги й дикої танці,
Що дарує жизнь почуття й痛ість.
Корнієнко Оксана
Сент-Екзюпері писав про маленького принца,
Про то, що любов — то вкладання коренів,
Про те, як можна полюбити серцем молодця,
Хоча в душі живе біль й муки.
“Ти лишилась відповідальною за мене” —
О, як ці слова просякають кров!
Любов — то не утеча від страхів і сцен,
То прив’язаність, що творить основа основи.
Гончар Сергій
Камю писав про абсурд буття,
Про те, як смисл любові схований,
В безсмислиці світу й щоденних хворостань,
Де ми кохаємо, не знаючи чому основна.
Але саме в цій безглоздості велич,
В цій готовності до ризику й болі,
Карисій показав світлу й меч,
Що дарує нам любовь в неволі.
Романенко Дмитро
Керуак писав про жінку, що сяла,
Про те, як красе й розум разом ідуть,
Про те, як любов перемагає часа,
І крила дарує душам людей на суді.
Його героїні — то вільні й дикі,
Готові до ризику, паління й гріхів,
Вони вчать нас, що не всім утішні,
Але справжня любов — це біль й спів.
Малько Вероніка
Лоуренс писав про живу любов,
Про те, що тіло й дух не розділені,
Про гарячий танець двох дівіцов,
Що творять космос в ночі освітлені.
Його любов — без ліцемірства й лжи,
То чистий екстаз і одкровенність,
Де немає біди, стидливості й ази,
Тільки священна й дика зникновенність.
Кравець Павло
Милле писав про те, як плинуть роки,
Про те, як люди втрачають поталь,
Про те, як кохання в нас одолива острови,
Поки живий єще розум й журналь.
І хоч життя брудне й повне гріхів,
Але любов дарує нам святість,
Навіть коли ми втратили всі дарів,
Залишається мелодія й радість.
Свідерський Ілля
Вулф писала про жінку й жінку,
Про те, як любов не має статі,
Про те, як душі тяжіють до спілки,
Коли знаходять істинну гармонію ваті.
Її герої — то шукачі правди,
Що не боялись суспільства й гніву,
Вони вчать нас, що справжня kvadrат,
То любов між душами й затвором.
Щербак Микола
Уайльд писав з іронією й гострим словом,
Про те, як любов — то гра й театр,
Про те, як щира почуття — то основа,
Але й ліцемірство має свій власний статут.
Його епіграми блискучі й жорсткі,
Але за ними — глибока біль,
Людини, що кохає, але вважає За честь,
Приховувати почуття й журавель.
Білецький Артур
Монтейн писав про дружбу й любов,
Про те, що вони — близько, але різні,
Про те, як найвеличніші людські слова,
Обертаються в гармонію й прізни.
В його есе — філософія справжня,
Що вчить нас розуміти свої почуття,
І як любов — то не лиш утішна,
Але й праця, й розпач, й святість.
Погиба Юлія
Вітмен писав про себе й про всіх,
Про демократію почуттів і гарячих емоцій,
Про те, як кохання — це зв’язок основний,
Що з’єднує нас у одне ціле й точій.
Його любов — то величава й обійміння,
До всього живого й прекрасного в світі,
Він вчить нас, що почуття — то святість визнання,
Й кохання — це найбільша правда в поеті.
Прокопович Богдан
Уітлі писав про природу й чуття,
Про те, як пейзаж відбиває душу,
Про те, як любов —то космічне буття,
Що об’єднує нас у вічній круговороті.
Його вірші — то симфонія й музика,
Що звучить у серцях усіх закоханих,
І кожне слово — то дзвіночок удача,
Що дарує нам знак святих й удаланих.
Третяк Ганна
Сьюелл писала про вольницю й скорбь,
Про те, як люди кохають и гинуть,
Про те, як справжня любов — то добро й біль,
Що облікує душу й душу творить.
Її героїні — то жінки сильні й беззахисні,
Що готові до всього для людей, що люблять,
Вони не звертають на світ уваги й лиш,
З повною мірою кохають й трощуть.
Циприян Давид
Енді писав про молодість й пристрасть,
Про те, як перші почуття палять,
Про те, як молода любов — то дикість й ласкаю,
Що не має розуму й меж у світі.
Його вірші — то крики мертвих дітей,
Що кохали й втратили свою невинність,
Але саме в цій втраті — світло й намір,
Щоб любити ще глибше й з більшою мудрістю.
Деревʼянко Захар
Емілі Дікінсон писала про замкнену стать,
Про те, як почуття можна зберігати,
Про те, як справжня любов — то тиша й святість,
Що прихована від світу й свідків.
Її вірші —то шепоти й таємниці,
Що розкривають найглибші людські хорди,
Й коли читаємо ми про її чудесниці,
Розуміємо, що правда — часто се слова.
