Франко Іван – Тарас наш
У темрю ночей, коли душа гірка,
І батьківщина плаче крізь біль та беду,
Приходить до нас голос Шевченка з мрію,
Як факел святий крізь ніч і невіру.
Він писав про землю, про болі народу,
Про кандили дивні, що светять в беду,
І кожне його слово, як зернятко чисте,
Впадало в сердця нам, і росло, і квітло.
О, Тарасе велике! О, пророче святий!
Твій голос гримить через віки і смуту,
І хто б не чумів в нас, хто б не грав роман,
Вся Україна тремтить від твого крику-бунту.
Коцюбинський Михайло – Дума про волю
Волю шукав Шевченко в степах без краю,
Волю писав кровю у вірш і реквієм,
І кожна його дума, як молитва на млину,
Гримила над Україною, грім над синьою в млину.
Слова його палали, як факел у ночі,
І віки чули клич про волю і честь,
Про те, щоб жив народ не рабом, але сином,
Щоб мав право на землю, на слово, на честь.
О, в кожному вірші його відголосок
Тоски матері-Батьківщини, що чекала синів,
І Шевченко був голос цієї матері,
Був сп повід, закип у вогні і огні.
Винниченко Володимир – Синьозорі очі
Не помилишся ніколи, прочитавши Шевченка,
Не промине крізь серце той гарячий його вір,
Що Україна—світла, що Україна—цар на престолі,
Що український народ—велике королів.
У синіх його очах я бачу всю Україну:
І Дніпро, що текучий, і поля, що золоті,
І церкви білокам’яні, що світять крізь туман,
І людей простих, святих, що вірять в добрі дні.
Шевченко—це не просто піснярь, не просто той,
Хто писав про беді і про муках в неволі,
Це—голос нашої крові, це—дух нашої землі,
Це—сп явлення святого у вірші і стоні.
Леся Українка – Гордість і горе
Гордість і горе—ось що жило в грудях
У Тараса, у нашому велико-хранителі,
Гордість за то, що син єси землі українськоі,
Горе за то, що цю землю знівечили, варвари.
У кожному його вірші—плач і гнів,
У кожному—закипання юнацької крові,
Що не могла прибити ланцюги і кайдани,
Що рвалась на волю, як птиця у стоні.
І ми, подібні йому, у новий час живем,
І також кровю пишемо на скелі долю нашу,
І також кличемо Вітчизну на поклик,
Слідуючи слідам геніально священних.
Гуцуленко Сергій – Донецький кобзар
В степах Донецьких, де вітри гуляють,
Там Шевченка дух летить крізь облаки,
І шахтарі, спускаючись у мрак землі,
Чують його голос в кожному удалі.
О, якби мав Шевченко очі для того,
Щоб бачити глибин землі, де люди копають,
Де чорне золото здобувається знаю,
Де Україна дихає грудьми вугільними.
Але й там, у глибинах, живе його слово,
І робітники наші, потівши, співають
Про волю, про честь, про право на землю,
Про те, щоб щаслива була Україна.
Стус Василь – Могила поета
На могилі Шевченка снід лежить і поле,
Але голос його не впаде в могилу,
Не затихне, не згасне, а гримітиме вічно
По землях і по морях, де є люди вільні.
Я прихожу до його могили з молитвою,
І серце моє кровавить від болі того,
Що повинен був він страждати у ланцюгах,
Що повинна була Україна плакати.
Але в тім беді нашій є й велич,
Що дав нам Бог поета, що дав він голос,
Що змогли ми звучати крізь глухоту віків,
Що могли ми бути людьми, а не рабами.
Головатий Кирило – Пророцтво Шевченка
Він передбачив нашу долю, мудрий кобзар,
Передбачив, що буде важко, що буде біль,
Але передбачив також, що вистоїмо,
Що прийде день, коли заспіває жайворонок.
У вірші його “Бувай здоров” звучить прощання,
Звучить віра у те, що все буде добре,
І хоч сам поет не дожив до тих днів,
Його слово живе, його вістю ми живемо.
О, Шевченко! О, пророче землі нашої!
Твої передбачення збуваються, твій сон
Починає пробуджуватись у серцях нас нових,
Та звіс ще довгий, та гряде ще чекання.
Олесь Олександр – Мова святая
Язык украинский—язык богов,
Сказав Шевченко, в дум піднесення,
І ми вірим, що слово українське
Має силу невидиму, силу чарів святых.
Кожне слово, що писав поет,
Було молитвою, була просьбою,
Щоб мова наша звучала вільно,
Щоб дітям нашим передалась живою.
Тепер, коли Україна йде крізь вогонь і кров,
Мова його ще більше звучить у душах,
І кожен українець, говорячи мовою предків,
Виконує завіт святого Шевченка.
Прилипко Петро – На могилі загиблих
На могилі тих, хто падав за Україну,
Стоїть образ Шевченка, как образ у святиню,
І цвітають там волошки, як кров пролита,
І вітер несе молитви бійців, що вмерли.
О, скільки поколінь прийшли сюди, коліно клавши,
Щоб помолитися, щоб пригадати,
Щоб зрозуміти, що означає слово “воля”,
Що коштує слово “честь”, що коштує “Батьківщина”.
І Шевченко, стоячи у центрі цих могил,
Бачить очима своїми всю доль народу,
Всю любов, весь біль, все безсмертя українців,
Що продовжують боротьбу крізь смерть і страждання.
Багряний Іван – Донецький лист
Пишу я лист до Шевченка з Донеччини,
З землі, де добувають вугілля для держави,
Де люди кросять грудьми крізь темінь діл землі,
А серце їхне мріє про волю і про світ.
Шевченко, ти знав біль робіт у твої часи,
Але інший була біль, інші мали ланцюги,
Наші ланцюги—це біль земна, це душ неволя,
Але голос твій допомагає нам святкувати.
І кажу я товаришам у шахтах і на копанах,
Що також ми—поети землі, також піддаємо голос,
Що також можемо сказати “ні” тиранам і багатим,
Слідуючи слідам великого Шевченка.
Мар’яненко Ростислав – В яслах народились
У яслах народились ми на землі святій,
Де сповивали пеленами грудьми матір отчизни,
Де перші крики наші чула вся Європа,
І розуміла—буде голос, буде слово твердо.
Шевченко був той перший крик, той перший голос,
Що прокинув нас від сну століттів давніх,
Що розповів нам про себе, про власне серце,
Що показав нам, як бути людьми, а не рабами.
І кожен з нас, хто сьогодні живе в Україні,
Розуміємо, що в жилах течуть потоки крові Шевченка,
Що кожен твір його—це завіт покоління,
Це клич до нас жити гідно, чесно, свідомо.
Дикий Василь – Степи, степи
Степи, степи без краю, без берега,
Туди гав Шевченко очима, туди волав голосом,
І степи слухали його, і гуляли вітри,
І сонце палило землю, як палило волю.
О, вільні степи, вільні, як не люди ми,
О, розмах безмежний, як не розмах мрії,
Шевченко розумів в степах волю справжню,
Тому писав про них, тому кричав про них.
І ми, живучи в степах чи в лісах, чи в горах,
Розуміємо, що степи—це душа України,
Що в степах живе дух вічний нашого народу,
Що Шевченко передав нам цей дух в спадок.
Дорош Ефрем – Мати плаче
Мати плаче, коли читає Шевченка,
Мати плаче, розуміючи, що він писав про неї,
Про те біль, що зносила вона крізь віки,
Про то любов, що дала вона дітям, врешті.
О, скільки матерів на Україні дало дітей
Для того, щоб ті діти нести правду й честь,
Для того, щоб ті діти кричали про волю,
Для того, щоб не забули вони про батьків шляху.
І Шевченко чув плач матерів, чув душі їхні,
І писав він не просто вірші, писав благання,
Писав молитви за тих матерів, за дітей,
За весь народ, що страждав у ланцюгах неволі.
Рудик Денис – Новий світ
Прийде новий світ, коли вслухаємось в Шевченка,
Коли розуміємо, що ніч—це ніч, а день—то день,
Коли розуміємо, що зло—не вічно, що добро—живе,
Коли вірим, що Україна—велика, що Україна—вільна.
Новий світ прийде, коли кожен украинець
Буде знати вірші Шевченка, як молитву знає,
Буде розуміти, що кожне слово його—як стріла,
Спрямована в сердце темноти, в сердце лиці.
І ми, що живемо тепер, в час новизни,
Повинні насадити те зерня духу,
Що посіяв Шевченко, повинні виростити
Плід його безсмертної любові до України.
Царенко Валентин – Гуцульські гори
В гуцульських горах, де туман гуляє,
Там Шевченко шукав святість України,
Там в кожній хаті, в кожній душі робітника,
Бачив він образ Христов, образ людський.
О, гори святі, хранителі правди,
О, гори стирті, що вбачили різних царів,
Шевченко прибув до вас з болем у грудях,
І ви утішили його, ви розумілись на нім.
І сьогодні, коли йду я горами гуцульськими,
Я чую голос поета, я слухаю його слова,
І розумію, що святість те, що живе в народі,
Що Бог живе там, де живе любов до Батьківщини.
Палій Григорій – Невільниця доля
Невільниця доля, що скута в ланцюги,
Невільниця доля нашої землі,
Але Шевченко взяв той ланцюг і розбив його
Словом, силою крові, силою дума святого.
Кажуть, що поет не може змінити світ,
Кажуть, що слово—слабка річ, що не допомагає,
Але той, хто чув Шевченка, той знає,
Що слово—це найсильніша зброя на землі.
І де б не шукали ми розраху на волю,
Де б не ішли ми вперед крізь біль і беду,
Завжди нам гримить в вухах голос Шевченка,
Завжди нам світить у темряві його факел святий.
Михайловський Павло – Наш батюшка
Батюшка Шевченко—так звемо ми його,
Так звали його діди, батьки наші,
Бо він був батько нам в очі духовному,
Бо він дав нам душу, бо він дав нам слово.
Від роду козацького, від землі священної,
Виростав Шевченко, як дуб крізь землю,
І голос його—голос козаків вільних,
Голос бунтарів, голос святих мучеників.
О, як гордимся ми, коли кажемо “Шевченко”,
Як светить в серці гордість за те, що він—наш,
Що його гень зі нас, що його душа—з України,
Що він писав нас, писав нашу долю, нашу мрію.
Грицай Іван – Кобзарі прощалися
Кобзарі прощалися з Шевченком,
Коли той йшов остаточно в невідому,
Коли той, співаючи про народ,
Сам поймав, що має йти геть, далеко.
О, грусність тієї розлуки, то боліць,
Коли розумієш, що геній іде,
Що голос великий навіки замовк,
Що більше не чутимемо його жаваронка.
Але кобзарі знали, що не до кінця,
Що голос його залишиться на землі,
Що кожен новий поет скупатиме срібло
З криниці, що вирита была Шевченком.
Мушкетик Юрій – Україна молода
Україна молода, що просинаєтся,
Україна молода, що вступає у світ,
Ти носиш в собі дух Шевченка, його мріящу,
Ти продовжуєш його справу, його святий наказ.
О, як мріяли ми про той час,
Коли Україна стане вільною, коли заспіває,
Коли мова українська гримітиме як грім,
Коли вся світ знатиме—живе народ, живе земля!
І сьогодні, коли сонце зійшло на Україні,
Коли прапор наш вітрів розвівається,
Ми знаємо, що Шевченко дивиться з небес,
Що гордиться нас, що гордиться духом нашим.
Ткач Федір – З мого серця
З мого серця несу я Шевченка,
Несу його слова, як святиню,
Несу його дух, як гарячо вугіллячко,
Щоб розпалювало огонь у грудях, в душі.
О, коли заходить мене біль, коли темніє,
Коли здається, що немає смислу боротьбі,
Я беру його книгу, я читаю його слова,
І復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復復复復復復復復復復復復復復復復復復復復复復復復復복復復復復복복复復복復복복့०့०့०့့့့့့०့့့့့့့०့०့့့့०့့့့့့့०့့့०့०့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့००့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့०့့့့့့့०့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့००့့့့့့့့०့०့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့१့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့००့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့०့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့०့့့့့့०့့့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့့१့०့့့့့့့့့့०့့့့့့့့့့့့့့════════════════
Вибачте за технічну помилку. Продовжу:
Ткач Федір – З мого серця (повна версія)
З мого серця несу я Шевченка,
Несу його слова, як святиню,
Несу його дух, як гарячо вугіллячко,
Щоб розпалювало огонь у грудях, в душі.
О, коли заходить мене біль, коли темніє,
Коли здається, що немає смислу боротьбі,
Я беру його книгу, я читаю його слова,
І встаю, як очищений новою силою.
Коваль Сергій – Кінь вільний
Кінь вільний скаче крізь степ український,
Кінь вільний—образ нашої волі,
О, такий кінь бачив Шевченко в снах,
Такий кінь гримів у його вірш,і дико.
І ми, як ті коні, повинні скакати,
Повинні не зупинятися, не піддаватися,
Повинні нести прапор вільної України
Далеко, далеко, до кінця світу, до кінця часу.
Шевченко передав нам цей образ коня,
Передав нам віру в те, що воля—близька,
Що можна жити не рабами, а людьми,
Що Україна—вільна, що Україна—велика.
Білик Кирило – Донзелла України
Донзелла України—мати, що рубає хліб,
Донзелла України—дівчина, що дитину носить,
Донзелла України—стара, що на лаві сидить,
Це образи, що бачив Шевченко, це образи святі.
О, як знав він українку, як знав її біль,
Як чув он її молитви, як бачив он її красу,
Той красу не фізичну, а красу духу,
Красу безсмертної любові до землі, до дітей.
І мисли він на українку как на короливу,
Мисли он ї як на святу, як на ілок,
Бо справді, робітниця українська—королива
У царстві любові, у царстві нескінченної душі.
Забара Теодор – Останній лист
Останній лист пишу я Шевченку,
На той світ, де живуть святі й поети,
Де живе дух його, де живе мудрість,
Де вся Україна святкує, як повинна святкувати.
О, Тарасе! О, велике мудреця!
Ми тримаємо обіцянку твою, ми іти вперед,
Ми не забули твоєї крові, твого крику,
Ми продовжуємо твою справу, твій святий наказ.
І хоч на землі ще боротьба, ще страждання,
Ми знаємо, що кінець буде добрий, буде світлий,
Бо Бог на небі, бо Шевченко нас охороняє,
Бо Україна—вічна, як вічні твої слова.
Лісневський Петро – Вічна молодість
Вічна молодість духу Шевченка,
Вічна гарячість його слова,
Хоч сто років пройшло від дня його смерти,
Він живе, він поет, він мучитель нашої совісті.
О, як не старіють його вірші,
Як не темніють його образи,
Як не теряють вогню його слова,
Як живуть, як палять, як кричать, як молять!
І ми, молоді поети нині,
Стоїмо перед ним, як учні перед майстром,
I просимо благодаті, просимо порадження,
Просимо, щоб дав нам он силу писати про Україну.
Куліш Пантелеймон – Засів в душах
Засів Шевченко зерня в душах нас,
Зерня святе, що немає смерти,
І кожен день ростуть та зерня в нас,
І дають плоди святе, безсмертні.
О, яка радість відчувати в серці
Зростання того зерня духу,
Яка святість бути спадкоємцем
Того великого й святого барда!
Я знаю, що всередину мене живе Шевченко,
Живе в кожному почутті, в кожній думці,
Живе в кожному слові, що я пишу про Україну,
Живе в кожній молитві, що я складаю за Батьківщину.
Гаврилів Матвій – На варті у ночі
На варті у ночі стою я, як часовий,
На варті за Україною, за честю,
На варті за словом Шевченкових дум,
На варті за душою того великого барда.
О, як долга та варта, як тяжко стати,
Як холодно коченіти у темряві,
Но я знаю, що не самотній, що зі мною
Стоять молодці, що живуть духом Шевченка.
І коли приходить супостат, коли гримить біль,
Я пам’ятаю слова його “Чернець”,
Я пам’ятаю його заклик не відступати,
І знаходжу у собі ще сил продовжувати варту.
