Коли останній раз проходить стежкою,
Серед туманів холодних осені,
І чує серце в грудях биття слабке —
То знає смертник: близько вже причали.
Прощай, світе, прощай, любий краю,
Де сонце грало на волоссі дівиці,
Де дітвора сміялась у гаю —
Тепер уже не будуть мені спідниці.
Вона приходить тихо в день і в ніч,
Тінь довга, чорна, хвилячись крізь вікна,
І крикнути не можеш, немає мічі —
Лиш слухати, як серце б’ється слабко.
Вона голосна, хоч не чує чути,
І холодна, як льодяна роса,
І всі мрії, і радість, й щастя збути —
Прийде для кожного своя година.
Живу, але вже чую аромат землі,
Яку коли-небудь укривати буду,
І трава зеленіюча, крізь які пройду,
Співатиме пісень про забуття меню.
Не страшно мені, не журюсь я, ні,
Лиш жаль дарованих років коротких,
Що мчали, як кістяки через доріжки
І залишали за собою сліди мені.
У смерті немає ні дверей, ні замків,
Вона просто приходить, як знайома сусідка,
І сідає поряд, на край твого ліжка,
І чикає, немов сумну мелодію з гамків.
Я не будуть плакати перед нею,
І не стану просити пощади,
Просто дам їй руку без засади,
І піду з нею в ніч у моєму снігу.
Іду дорогою, що немає повороту,
Де сонце не сяє, де зірок нема,
Де кожен крок — це дорога до забуття,
І голос судьби прошепотить “прощай”.
Побачу я з того світу, як плачуть,
Як люди живуть, забувши про мене,
І в тиші ночей почую їх ахи —
Але не буду вже з ними в одній орбіті.
Як у печі гасне вуголь,
Так в очах гаснуть промені світла,
І холодна розпочинається перетворення —
З людини в прах, з духу в ніщо.
Прощайте, голоси, що дзвеніли в грудях,
Прощайте, серце, що білось так гарячо,
Теплі руки, що тримали світ,
Тепер усе — у холоді, у тишині, у святі.
Я бачу смерть, як жінку у білій сукні,
Що крокує крізь поле, де вмирає день,
І кличе вона мене голосом як дзвін,
І стану я перед нею, й піду я за нею.
Не знаю, що там чекає мене далі,
Може, спокій вічний, а може, біль нові,
Але й не страшні мені ці невідомі скали —
Бо смерть — це єдина дорога, що веде до себе.
Сідаю на крилечко при сонці останнім,
І дивлюсь на город, що кожен день різав,
На дерева, що розпускались весною,
На річку, що текла, як час непостійний.
І ось уже немов уся жизнь як сон —
Проміння сонця, щирий поцілунок кохання,
Слізьми обпалені щоки матері,
І все, ВСЕ укривається сніг холодний.
На межі двох світів стою, беззахисний,
От-от остання втрата відбудеться,
І вже сховається у ніч остання світлина —
Мале світло нашого життя.
Яка це дика, жахлива краса,
Що в час останній дарує нам смерть!
Коли всі сполохи проходять разом,
І бачимо ми суть земель з висот.
Залишу я квартиру з книжками,
Вишиванку, що мати вишивала,
Фотографії і листи з папером жовтим —
Чужим людям буде все уже все байдуже.
Розберуть мої речі поспіхом,
Викинуть або віддадуть на дивань,
Чужа людина спатиме в ліжку моєму,
Чужа дитина гратиме моєю іграшкою.
Кричу в пустелю, де ніхто не чує,
Де смерть танцює сама собою,
І моя голос розбивається об стіни льоду —
Ніхто не чує, ніхто не прийде.
Одиноким жду я кінця днів,
Де холод займає всі кімнати серця,
І тільки смерть приходить, як подруга вірна,
Щоб взяти руку мою в темну ніч.
Сказали мені, що живеться нам,
Щоб радість мати, щоб любов спалити,
Та забули мені розказати, що
Смерть чекає, як гарячий обід.
І вот вже тану, як свіча у вітрі,
І вот уже думаю про те, що марно
Я трудилась, як в поті, як муха в вікні —
Адже все одно у гроб, у темнім гроб.
О смерти, велика королево!
Яка то чудо-дива ти маєш!
Все забераєш, все берешь собою,
І радість, й біль, й любов, й узнання.
Охопи мене в темні руки свої,
Нехай покахуєш мені велику таємницю —
Що за порогом останнім чекає?
Хай буде чорно, хай буде пусто.
Від чаю послідня минута,
Коли розумію, що вже не буде рано,
Не буде ранків нових, сніданків гарячих,
Не буде жінки мої, не буде дітей.
Скажу я словами, що в роте застрягли:
“Я був, як грім в полі, як зірка в ночі,
Як золотий листочок в осінню стежину,
Як дощ торушливий в спеку літню.”
Вправо вертаю до снів, де нема болю,
Де нема холоду, нема забуття,
Де живуть усі, кого кохав І смерть не взяла,
Де можна знов почуватися живим.
Але сон гасне, як вогонь під дощем,
І просинаюся в гробі холодному,
Де вже не сниться, де вже не чекає завтра,
Де тишина — це єдина моя подруга.
Ніч колясниця, смерть — волоцюга,
Що мчить, мчить, мчить сюди у темінь!
Слухайте, люди, не чуєте грохоту,
Копит коня, що везе мене за собою?
Прощайте, дні золоті, кольорові,
Прощайте, мати, прощайте, друзі!
Мене вже немає в світі живих,
Я поїхав з ніччю у ніч, у безповоротність.
Вибір останній передо мною лежить —
Жити у муці чи смертю піти?
Обидва шляхи ведуть у пустелю,
Обидва круглі, як колесо долі.
Я вибираю — смерть, о королева,
Бери мене, прошу, прошу уже,
Я за тобою піду без роздумів,
Без слів, без крику, без слози, без гідності.
Вот буде написано на плиті:
“Лежить під нею той, хто мріяв мріяти,
Хто любив, хто страждав, хто надіявся
На те, що буде добре, буде добре…”
Та будуть ходити люди тими доріжками,
І не зупиняться, й не повернуть голову,
Й не подумають про мене нікогда —
Бо я — лишень букви на сірому камені.
Кажу я смерті: “Чого ж ти приходиш?
Не бачиш ли, що я не готовий?” —
А вона сміється, сміється, як гарячий вітер,
Й каже: “Ніхто не готовий, мій хлопче.”
Тоді я запитую: “А що потім буде?”
І вона мені шепче якісь слова
На мові, яку ніхто не розуміє,
На мові тишини, тьми, пустоти.
Опустіння чекає мене з кожним днем,
Як квартира після того, як люди виходять,
Як храм, у якому більше не молятся,
Як ліс після того, як вирубують дерева.
Смерть — це опустіння остатнє,
Коли виходить душа, як останній жилець,
І залишається тільки тіло,
Як порожній будинок у ночі.
Співаю я пісню без слів, без голосу,
Яка лунає у серці всіх люде,
Про те, що все скінчиться, що немає навіки,
Що смерть приходить, як голодна птиця.
І кожна нота в пісні — це крок до гроба,
І кожне слово — це вішалка, де висить моя душа,
І кожний звук — це крик останній у темнім лісі,
Де мене вже ніхто не почує, не знайде.
На останку всі вони збираються,
Друзі, родичі, люди, що не знають мене,
І плачуть, хоча за життя вони мали
Час, щоб мене визначити, вибачити, полюбити.
Але я вже далеко від їхніх сліз,
У тім світі, де не сяють людські облич,
Де тільки чути шепіт вітру, падіння листків,
І вічна праця смерті, що подарувала нам спокій.
Йду я коридором, де стіни чорні,
Де дверей не видно, де світла немає,
Й розумію, що це коридор до смерті,
І за кожним кроком приближусь я до кінця.
Не страшна мені ця дорога довга,
Бо знаю, що в кінці очікує спокій,
Спокій, що забувається у світі живих,
Спокій, що дарується лиш мертвим.
Біль останній у грудях, біль великий,
Як хвиля, що захльостує через край,
І розумію я, що буде смерть,
Яка залишить мене наодинці з ніччю.
Прошу прощення у тих, кого образив,
У матері, якій доставив горе,
У друзів, що вірили в мене до кінця,
Прошу пощади у смерті — адже вона вже близько.
Без останню ніч спляшу я з тіньми,
Що танцюють коло моєї ліжка,
Тіні моїх помилок, що спіткнув я в житті,
Тіні людей, яких покинув я навіки.
І виходить, що розумна людина —
Це та, яка готується до смерті
З першого дня народження,
З першого диху, що розпочинає оборот.
Твень (так називається час перехідний),
Коли вже не день, але й не ніч,
Коли одна нога мене утримує в світі,
Інша вже перейшла той поріг невідомий.
У твені я бачу обличчя матері,
Голоси дітей, що весело сміються,
Але вони світ прозорий, мов завіса,
Мов туман, що розсіяється з сонцем.
Колисанка була мені в дитинстві,
Матір співала, гойдала мене в колисці,
Тепер гроб — це остання колисанка,
Що укладає мене в сон вічний.
І хай не тепло там, й хай не світло,
Й хай не лунають колискові пісні,
Адже смерть — це матір найстарша,
Що берегла для мене це ліжко від стародавніх часів.
Поговір останній мій зі світом живих,
Я кажу: “Люди мої, радійте, жийте!
Не витрачайте час на марноти,
Адже смерть прийде раніше, ніж думаєте ви.”
Й люди сміються, не вірять, не чують,
Й продовжують жити, мов вічні вони,
Мов смерть — то казка, то примара,
Поки смерть не прийде й до їхніх дверей.
