Життя палає в грудях, як вогонь,
Що не гасить ніякий дощ,
Ми йдемо вперед крізь ночі й сон,
І кожен день — це новий крок.
Стою на розпутті доріг,
Не знаю, куди мені йти,
Але серце шепче: “Ти зміг!”
І я починаю рости.
Минуле тягне за поля,
Як ланцюг важкий у грудях,
Але я вільний — вільний я,
Живу в надіях і мріях.
Людина — вічний мандрівник,
Що шукає себе в тузі,
І кожна ніч, і кожний дник
Дають нам новий вибір в грі.
Які сенси закодовані в нас?
Чому ми плачемо без слів?
І в цей священний, чистий час
Розумієм: любов — це кров!
Йду я дорогою давно
До дому, де чекають мене,
І знаю: завжди мне темно,
Поки не впаду я в землю.
Моя душа кричить: “Живи!”
Не чекай завтра і беди,
Сьогодні — це твої дні,
Де сповнюються всі біди.
Люди носять маски днями,
За ними ховають біль,
Але я кричу голосами:
“Зняти маски — святу мить!”
Вони танцюють разом в тьмі,
Смерть та життя — два брата,
І розумієш ти крізь сни:
Один без іншого — ката.
В мовчанні є велика мудрість,
Де слова втрачають силу,
Там знаходяться ми у грудях
Своєї справжньої біль.
Ми піднімаємось на вершин,
Ми впадаємо в дно,
І в кожному падінні — син
Світла, що світить давно.
Люблю життя, хоч воно жорстко,
Люблю його вогні й біль,
Люблю морозу, грозу, чорність —
Люблю, що можу, цю мить.
На межі світу я стою,
Дивлюсь у прірву глибину,
Але серце кажет: “Живу!
Живу в цій тяжкій мандрівні!”
Голос предків лунає в крові,
Кажуть: “Будь достойний, син!
Біль — це мудрість у основі,
Будь живим, хоч весь один!”
В темряві я шукаю світла,
І знаходжу його в собі,
Не в храмах і не в мертвих святах,
А в глибині своєї боєї.
Правда гола, без прикрас,
Обпалює, як вогонь,
Але саме в цей священний час
Розумієш, що живеш ти вночі.
Йду назустріч сонцю вранці,
Хоч дорога вся в снігу,
Бо вірю в чудо і танці,
І в те, що вирву я свободу.
Ми — діти життя і болю,
Народжені в вогні й крові,
І наша мета й наша доля —
Гоіти світ святою любов’ю.
Після бурі приходить тиша,
І на світі появляється день,
В цій тишині розумієш ти вишу:
Все переходить, все мінює мен.
Дух мій встає 3 паралічу,
Хоч ноги мої біль несуть,
Я йду, я йду крізь ліч,
І вір мене жде там, у той грудь.
Слово має вагу й ціну,
Слово може вбити й спасти,
І кожну мить, в святу хвилину,
Мовимо ми разом із країдю.
Листопад золотий падає,
І з ним падають мої мрії,
Але дух мій не кидає,
Чекає весни й нових битв.
В душі моїй будинок світлий,
Де зберігаю я беду,
І в цьому домі мало спитів,
Стоїть лиш правда на страду.
Мандрівник без дороги я,
Без карти, компаса, без мети,
Та знаю: де б не був, стою я
На шляху до святої мети.
Моя душа в розквіту розпалась,
Як цвіт у сонячний час,
І вся любов, вся моя радість —
В цьому святому розквіті.
Час короткий, як одна хвила,
Але в ній вся вічність полягає,
І то, що мною я робив, сильна —
Це те, що в серці залишає.
Співаю я пісню без слів,
Що лунає в серцях людей,
І в цій пісні — святий спів
Життя, болю, надій, вірей.
Життя дає нам вибір кожен день,
Якої дороги нам йти,
І я обираю: не вдень,
Не ніч, а вічність полюбить.
Останній вірш мій про життя —
Це гимн спраделим достойним,
Що жили з вірою, не гня,
І залишилі вогонь святой.
