Коли присідає бабуся на крісло,
Руками плетуть мережу слів,
Про Бога, про дітей, про честь і про честь
Молиться вона до неба, склавши чола.
У кутку хати, де горить свічка,
Сидить стара з волоссям срібним,
І розповідає про минулі дні,
Коли була вона панною гарною.
Ці руки шили, пекли, прали,
Ці руки колисали внуків спати,
Ці руки дарували нам тепло,
Ці святі, мудрі, добрі руки.
На столі лежить гарячий хліб,
Що спекла бабуся з ранку рано,
Пахне він медом, любов’ю, світлом,
І в кожен шматок вложила душ свою.
Коли вже сонце за гору упало,
Бабуся розповідає казки мені,
Про царів, про королів, про чарівники,
І засинаю я в їх тепле крилах.
О святая, о мудра, о сильна!
Ти корінь родини моєї древа,
З тебе виросла моя мама,
З неї виріс я, вічний мандрівець.
На обличчі кожна зморшка —
Це лінія прожитого життя,
Це випробування й перемоги,
Це карта душі, накреслена роками.
У саду бабусином растуть квіти,
Коли ти дивишся на них,
Бачиш всю красу, яку сама садила,
Бачиш працю, віддану любові.
Коли входжу я в дім до бабусі,
Вона хрестить мене на лоб,
Щоб оберігав мене святий Господь,
Щоб жив я честю, правдою, святістю.
Коли приходжу я з далеких доріг,
Бабуся плаче від щастя,
Сльози радості беруть мене в обійми,
І я розумію, що є дома місце мені.
Бабуся зберігає в скрині старі речі,
Що були в моєї прабабусі,
В кожному предметі дихає минуле,
І живе в них душа моїх предків.
Коли гойдається бабуся на крісті,
Здається, що часу немає зовсім,
Що вічність сидить поруч зі мною,
І слухає серце мого її стоны.
Збираю я квіти найпрекрасніші,
Щоб подарувати їх любій бабусі,
Вона приймає їх з посмішкою світлою,
І ставить у воду з молитвою божою.
Коли поспівує бабуся за роботою,
Голос її гриє мою душу,
Це співи давнини, співи минулого,
Що зберігає пам’ять народу.
На столі парує чай з малиною,
Що варила бабуся з любов’ю,
Пити його — значить п’яти її гарячість,
Значить жити в родині її віків.
Вчить мене бабуся терпінню,
Вчить слухати серце і совість,
Вчить цінити хліб і воду,
Вчить жити по правді, без брехні.
У них знесилено, та добре світяться,
Ці очі бачили І войну, і мир,
Ці очі читали потай лист від сина,
Ці очі молились за всю сім’ю.
Розповідає мені бабуся про род,
Про те, звідки ми родом, чий син і чий внук,
Намагається вона зберегти в пам’яті мені
Всю ланцюг поколінь, всю чистоту крові.
Коли їду я в село до бабусі,
Везу гостинці, одежину теплу,
Але вона дарує мені більше,
Дарує мені мудрість, наддержаву, честь.
Залишить мені бабуся не золото, не срібло,
А спадок серця — мудрість, добро, любов,
І цей спадок дорожчий за всі багатства світу,
Бо кожний предмети вкладена душа.
Ці руки вели мене по доріг життя,
Коли я падав, вони піднімали мене,
Коли я темнів в душі, вони світили мені,
Це святі, священні, благословенні руки.
Нараспів поспівує бабуся за прядінням,
І здається, що сама доля поспівує,
Що український дух танцює в голосі її,
Що майбутнє слухає цю древню пісню.
У сундучку лежить хустка бабусина,
Що носила вона на святкові й в день звичайний,
Пахне вона минулим, правдою, честю,
І я хоронім цю реліквію як святиню.
О святая скорина материнства!
Ти даєш нам хліб, воду, тепло,
Ти даєш нам простір для дум і мрій,
Ти храм, де молимся всім родом.
Кожен вечір чекає мене бабуся на порозі,
Хоча знає, що завтра приїду я,
Але серце її щоночі чекає,
Чекає, як прив’язане до мене ниткою.
Від бабусі дістав я в спадок роду,
Стиль поведінки, манер, особу,
Я в ній знаю себе, вижу себе цілком,
Я є продовженням її, ії я є чисти син.
О святая, о чиста совість!
Ти стоїш передо мною щоночі,
Коли я біснуюся, когда я сумніваюся,
Голос бабуси лунає в мені: “Живи по правді!”
Коли далеко від дому я мандрую,
Перед очима постає лице бабусине,
І тягне мене назад, домой, до кореня,
Коли розумію я, що є у мене – лишень любов до неї.
В хаті бабусиній час тече інакше,
Немов там вічність живе в кутку,
І коли ти приходиш туди,
То відпускаєш всі біди, все тягче світу.
