Прийшла беда крізь ворота села,
Голодна смерть танцює в полях,
Земля щедра, та голос смерті грає,
В розпачі мати клич останній підіймає.
Снопи золоті лежать в полях,
Але хліба нема в руках,
Очима голодними дивлюсь на врожай,
Що відбирають — не даруй.
Костями рахувались дні,
Холодом сніг, голодом стани,
На межі між землею й небом люд,
Що постав ось під божий суд.
Дитячий крик у темній ночі звучить,
Немовля грудьми матір мою просить,
Але в грудях — лиш болі та тиск,
Немає молока — лиш горезвісний риск.
Села спалили, хліб забрали все,
Залишили лиш смерть та борщ без ребер,
У холодній хаті зима царює,
І голос матері від горя задихається.
По селах йде голодне моління,
Останні зернята — це спасіння,
Але комісари йдуть у ніч,
І грабують останню людськую річ.
Дари землі, що нам дала природа,
Комісари беруть у час невмирущої біди,
Жінки й діти, старики й селяни,
Падають разом серед поля й окраїни.
На полях стелються тіла худі,
Ворони кружать над землею й людьми,
Голос пророчий гидить золу й попіл,
Забув Бог нас на цій землі й золі.
Губит душу голод біла смерть,
Коли дітям нічого вже їсти, скверть,
Матері гублять світ із очей,
І немовлят качають холодніші дні.
Селянин на землі своїй помирає,
З голоду труп на полі лежить й гниє,
За що такий жорстокий суд небесний,
За що така доля людям безлюдно гірка.
У чорних очах дітей — дика мука,
Вона всім горлом кричить про беду,
Мати не може вже дитинку врятувати,
Голодна смерть не дає засинати.
Снип останній в хату я занес,
Але й того забрали у той час,
Залишилась лиш солома й жаль,
І в животі — невгамна голодна даль.
Крізь окно вирую дивлюсь за край землі,
Дорога в місто порожня й груба,
Звідти не чути вістей добрих,
Лиш крик холодний та голос ворогів жорстоких.
В ніч та день гуде молитва скорботна,
Святі образи дивляться та мовчать,
Всі святі відвернули обличчя,
І Боже, за що ж така жахлива участь?
Голодні руки простягались до неба,
Просили хліба, просили водиці,
Але небо глухе, як камінь святий,
І смерть приходить — уже неминучій.
В полях розкладом поля вмирають,
Люди як тіні по селах блукають,
Немає сили ні святої вже,
Ні надії, ні цвіту на межі.
Жінка коліється серед білих днів,
Дитину мертву від грудей віддалила,
Дума про хліб, що став мрією фантазією,
І слізьми плаче без утіхи й спасіння.
Колиска хитається в пустій хаті,
Дитина спить вічним сном неживим,
Мати сидить, як статуя моління,
Й твоїм мовчанням роки не звивають.
На ринках міст нічого не купити,
Гроші порожні, як і вітри-бюти,
Селяни тхнуть голодом по містах,
І міськи люди відвертаються в страхах.
Земля щедра, але жадна влада,
Забирає хліб за допомогою загадів,
Люди гниють, поля пустіють,
Й Україна всім болю сумує й тужит.
Крик останній на устах чоловіка,
Що впав у борозду земельної біди,
В землі тріщини, що голодом звучать,
Й в землю падають мертві люди й діти.
Сни приходять про урожайні роки,
Коли хліб золотив, а в руках радість,
Але прокидаюсь — холод і голодне жаління,
І серце разом з тілом ридає й гине.
Могилки на могилки скупчуються,
Селяни самі копають власні ями,
Могила спільна — ось судьба людини,
Що гнала вцерти влада й панки з позашину.
Вже третій день без крихти хліба й каші,
Слабнуть очі, руки не слухаються,
Люблю я землю, що мене носила,
Але від голоду земля мене гнила.
Голос святого гримить у тишині,
Що скарбів земельних треба поважати,
Але люди не чують той голос святий,
Вмирають мовчки, коли голос каміння.
На розпутті стоїть селяниця сумна,
Останній козак, що залишився з нею,
Розповідає про славу минулих років,
А сам помирає від голодної смерті.
Чорна земля п’є кров живу,
Поля мертвих людей криють криво,
Крик невроджених дітей у темні ночі,
Й небо мовчить на цю людську ніч.
Хліб перетворив на метал іржавий,
Тіла худі лежать між полів,
Комісар де-небудь п’є горілку й сміється,
Серед голодомору святої Русі.
Я син землі, що мене вигодувала,
Але земля стала мачухою жорстокою,
Їдим кору, тісто з газет, траву болоту,
Й серед голодомору кричимо про отаву.
