Червона троянда в твоєму віршу—
не просто квітка, а серця біль,
що шепче мені про вічну пристрасть,
про те, що любов—це чарівна сіль.
Ліна Костенко пише про троянди
словами, що палають, мов вогонь,
кожен пелюсток—це споминання,
кожна шипа—немов гіркий звон.
В садах її уяви розквітають
троянди всіх кольорів і теплоти,
і кожен вірш душе нам відкриває
глибини жіночої мрії й мети.
Троянда біла в творах Костенко
символізує чистоту, святість лиця,
вона як ангел, нам летить у спогад,
і тане світло на її листі.
Ти знаєш, що означає троянда
у рядках геніальної жінки-поета?
То вічна мука, дум незримна канда,
то радість, що пройшла усім галетам.
Колючі шипи королеви квіток
у вірші Костенко—то образ долі,
що ранить серце кожен мить і миг,
та красо в біль перетворює в молі.
Троянда червона в ночі розцвітає,
і Костенко нам шепче за спиною,
що смерть і кохання—близькі сусіди,
що вічність чекає нас за горою.
В садах романтики розквітень троянди,
як в творах королеви нашої слова,
вона поет, що серцям дарує рани,
та зцілює їх новою основою.
Червоніють в сонеті троянди,
наче кров з рани серця, що кровить,
Костенко в них вплітає нам команди
про те, що вірність нас спасає, мовить.
Білі троянди як сніг у морозі
розквітають в магічних віршах,
вони шепочуть про любові слози,
про красу, що живе в нас у мріях.
Золотоволоса Костенко піє
про троянди, що вічно живуть,
у серцях людських вони звучать, гнуть
душі к красі, в якій вмирають люде й вмруть.
Троянда—то серце людини в цвіту,
у вірші Костенко це стає явлення,
кожен пелюсток—це спогад про світ,
про любов, про печаль, про забуття й забвення.
В глибинах слова Костенко та роза
розквітає, як чудо, в ночі,
і в кожнім вірші—новая проза
про безмежні любові ночі.
Троянда символ жіночної долі,
в творах великої нашої поетки,
вона цвітає в радості й в болі,
розкриває нам сутність світу й світки.
Колючі троянди з’являються в слові,
как в пісні льоту птиці, що летять,
Костенко дарує нам нові основи
для розуміння того, як кохать й мати.
В саду Костенко розквітають троянди,
і кожен пелюсток—це образ болю,
що ткає красиву тканину скорботи,
святую сутність людської волі.
Троянда нас навчає про вічність,
в творах королеви слова й думи,
она як зоря між тьмою й невмінням,
світлая надія усередину шуму.
Червоніють троянди під місяцем,
у вірші Костенко про смерть і про ніч,
вони гадають нам про вічність, про час цей,
про той, що нести не можемо ніч.
Троянда біла, символ святості,
в творах поетки, що писала про душу,
вона явління чистої благодаті,
що світить нам надією в бурю й в пустош.
У вірші Костенко троянди живуть,
як люде, що страждать і кохають палко,
вони нас учать про велику істину—
що красо і біль живуть у квітці жалко.
Розквітають троянди в ночі темній,
як в сонетах Костенко, що палять серце,
вони як спогади про тих, що далекі,
як образ любові на світу за вітром і вірці.
Троянда—королева всіх квіток у садах,
і в творах Костенко вона живе, палає,
як символ вічної людської скорботи,
як образ того, що нас одвічно чекає.
В глибинах вірша Костенко цвітуть троянди,
кожна з них розповідає про любов й про ніч,
про те, що вічність поза часом і землею,
про ту красу, що світить крізь людський біль і сніч.
Колючі троянди символізують долю,
у рядках королеви нашої красивої мови,
вони вчать нас про величезну силу любові,
про те, що смерть й любов—живуть єдиною волею.
Троянда цвітує в творчості Костенко,
як образ вічної жіночої мрії,
вона живе в словах, що палять, немов вогонь,
про невмирущу красу і про безмежні нічні мелодії.
У вірші Костенко про троянди співають,
серця, що любили й страждали палко,
она квітка вічної людської пристрасті,
символ того, що ми несемо в собі скорботи й скалко.
Троянда біла—образ святості й чистоти,
в творах великої поетки Костенко,
вона як зоря між тьмою й невідомістю,
світлая надія у нашім сердечко темному.
Розквітають троянди під сонцем й під місяцем,
в магічних віршах поетки, що писала про душу,
вони символ вічної людської любові й болю,
що палять нам серце й несуть нас за межу й за грушу.
В садах уяви Костенко розквітають троянди,
кожна з них—образ серця, що кохало й стражда́ло,
вони як спогади про тих, що далеко від нас,
як символ красоти, що вічно в нас живе й не вмирало.
