Коня старого водили
На村 край, де смерть чекає,
Очі в землю він дивився,
Серце тихо розривалось.
Людям служив все життя,
Ноги вже не слухались,
І в останню мить усвідомив—
Вірність легше, ніж свобода.
Птиця в клітці бідна співа,
Крила складені в молоді.
Небо блакитне видать може,
Та полету не дано їй.
О, невільниче пернате!
Твій напів зламаний спів—
Це оплач моєї братії,
Що кайданів носить вік.
Вовк голодний у лісу брудив,
Малих вовченят чекав.
Снігу білого по грудях,
Паморозь білила вусра.
Чув голос мами далеко,
Та цілком вже не мав сил,
І впав у білий песок смерті,
Забув про болю і біль.
Риба золота у пруді
Плаче сльозами слюні,
Що люди бродять на березі,
Ловлять сітями серця їх.
О, принцесо водяна!
Твоя доля—бути плоттю,
На столі царя лежати,
Коли мріяла про глибь.
Олень молодий на лівані
Чув звук стріли в грудях сильно.
Матір розізвалась болем,
Телятко сиротіло жить.
А мисливець крізь дим порохом
Гордо вулицею йшов,
Не знаючи, що смерть охоплює
Не лиш оленя, але й душу.
Собака собака служила
Господареві в злидні років,
Піддавалась бичеві часто,
Їла крихти зі стола.
І коли господар помер,
Пса прогнали на село,
Бідний пес у полі одному
Виючи, звав не кого.
Котячий котик моєї бабусі
Лежав на полу в грудні холодну,
Кров проступала по шерсти рудої,
І тиха смерть наближалась до нас.
Бабуся плакала, гладила шерсть,
Не розуміючи, як це могло,
Що з нами всі роки живе котик милий,
А тепер від нас його забирає ніч.
Кінь у поля тягнув плуг
Крізь передділля терну.
Кров на скорі слізла з спини,
А панок все кричав ще: «Їдь!»
І кінь не можна було вже встати,
На грішну землю впав він весь,
Тоді панок вдарив його,
Хрущик останній видихав.
Птах у гніздо прилітав
З яйцем першим на клювку,
Але людина прийшла крадучи,
І гніздо кинула в огонь.
О, матінко мала крилата!
Як ти знесла цю біль сама?
Їй довелось летіти в облаки,
Щоб забути про доль своїх птахів.
Муха в павутинні ловиться,
Навколо смерть сідить чорна.
Павук жде, чекає часу,
Щоб пустити смертельну хватку.
О, малюк-мошка крилатий!
На що нам дана такая доля?
Чому в світі цім потрібна твоя смерть,
Щоб жив павук один день більше?
Вівця остання в отарі
Залишилась сама одна.
Хижак напав під час темниці,
Не було кому ій допомогти.
Вовк мертво полізав кров,
Вівця журнула в болі,
І ніхто не чув її крик,
В горах самотньому, прокляте.
Корова стара молоко дала
В останній раз у своїм житті.
Вимя болюче, відбивалось,
Але телятка вже не було.
Фермер прогнав її в загон
На смерть умисну чекати,
Корова плакала, мукала,
Згадуючи дитину в ночі.
Хлопчик кажу: «Бабусю, чому зайченя вмерло?»
Бабуся плаче, не знаючи, що сказати.
Малий кролик лежав холодний на паркані,
А хлопчик розумів вперше, що смерть вона існує.
І жодні слова не міг знайти батьків,
Щоб пояснити дитині,
Чому у світі цім тварини мають бути мертві,
Щоб ми навчались живому.
Гусак вимолював пощади,
У великій поцвіне до смерті.
Ніж гострий свербів у руці,
А гусак молив, молив, молив.
Дитина закрила очи,
Мати крикнула: «Швидше, тихо!»
А гусак в смерті останній час
Прощав людину, у яку вірив.
Міша в зоопарку весь день
Бігав по кліткам, по кліткам.
Люди сміялись, фотографували,
А ведмідь плакав середину серця.
О, муде королю лісів!
Як ти забув на воюю землю?
Як твоя слань розпалася у невільниці,
І вже не можеш ти рикнути по волі?
Курочка червона в трясці
Лежала, пройнята мухами.
Що залишилось від життя—
Лиш пір’я гаре і холод.
Вона знесла десятки яєць,
Для них жила, їм присвячала,
Але в кінці дні присутня
Лежала в смітті без честі.
Риба золота на столі
Затримала останній подих.
На панели та знаходилась,
Доки свіжа була рибка.
Дитина плакала навколо,
Розуміючи масло смутку:
Кава жива, дихаючи мука,
Теперь на тарілці мертвий.
Пес на ланцюгу весь день
Виявся від голоду й спеки.
Господар дав гарячої води,
Хлів із щілинами від холоду.
О, вірне серце на клаптиці землі!
Розуміш, що твій господар не вольовий,
Але вірности не скидаєш, вірно серце
Готово вмерти в Невільниці за нього.
Журавль поранено в крилі,
Не може більше летіти в місяць.
Стояв на одній нозі в прибережі,
Жаліючи про небо світле.
Хоча часто бачив його,
Тепер не досяжне воно вже.
Птах сумна, журавель мертвий,
Коли не маєш змоги летіти, жити.
Їж малий у садку знайшли,
Колючка, яка повита смертю.
Хлопчик гладив ніжно вусра,
А їж пошипів у страху.
Хлопчик розумів без слів,
Що найменший серед нас не може вірити,
Та Навіть їжак знає біль і страх,
І смерть для всього живого—чорна міць.
Змія в траві повзла, послизка,
Камінь упав, розбив спину їй.
О, гадинко невинна святая!
Навіщо люди ненавидять вас?
Змія вмирала в лісі сирому,
І ніхто не зажалів їй,
Бо люди славлять ненависть до змій,
А змія просто жила, як могла.
Гусениця гарна на листі
Лежала, оранда з розбитим панцером.
Дитина вистежила ногу,
І гусениця вже не встане.
О, малий світ, що розпускався в крилах!
Тепер назавжди залишаєш землю,
Не встигнув ні разу злетіти в небо,
І не почув про красу світу того.
Синиця в вікні б’ється крилами,
Намагаючись розбити скло.
Наснага розбита на крові,
А птах все б’ється, вір в спасіння.
О, малий спеватель приємний!
Чому життя жахає тебе так?
Синиця в скронях б’ється в смерть,
А ми дивимось, без жалю в серці.
Кіт сіро-білий помер в пущі,
Голодний, холодний, самотній.
Жодного числа не мав дня останнього,
Жодного, хто б закрив в могилу.
Скелет його лежав на мху,
А природа забирала його поволі.
О, кітьку розпещений колись!
Навіщо так закінчуєш у тюрьмі лісу?
Малий гавун в камінь впав,
Крило зломилось у польоті.
Не може більше птах літати,
На землю скутий до смерті.
Мати близько кричить тривожно,
Прилітає, прилітає знову.
Та не може чи допомогти сину,
Лиш плаче біль птахів з неба.
Черепаха повільна в болоті
Рухалась крізь грязь і воду.
Мисливець збіг, забув про мереживо,
І черепаха затопилась гірко.
О, давня суди земльована!
Ти видів династії розвалу,
А тепер тонеш у болоті,
Обповитая кореням смерті.
Ластівка гніздилась у сараї,
Змів з яйцями чотирма.
Але люди накидали отрути,
І гніздо впало на земльо.
Матір криласта мертва лежала,
А яйця холодні чекали життя.
О, ластівко весь, яка не встала!
Твоя любов’ залишилась у смерті.
Кобила клячилась від мук,
Плід рвався з неї в мові крові.
Конюх п’яний біля дверей спав,
Не знаючи про муки матері.
Жеребьонок родився мертвим,
А кобила вимирала від болю.
О, королево сивої гриви!
Чому біль дано жінкам і кобилам?
Павутинник мотилю ловить,
Обвиває шовком смерть.
Мотиль б’ється, б’ється в паніці,
А павук чекає спокійно.
О, принцесо крилатий!
Твоя красa не спасить тебе,
Знесенности в чорну шовкову могилу,
Де паву́к вже готує могилу.
Їнок в степу розбився,
Впав з матері на камінь.
Крові вже не повернути,
Дитя прокляте жагло.
Кобила мучилась над тілом,
А степ не слухав її крик.
О, дитя степу мої вороне!
Навіщо світ так жорстокий до тебе?
