Шевченко Марія
Я малюю будинки в зошиті,
Та вікна закреслює страх.
Мама каже: “Не плач, мій малий”,
Але слізьми блищать її очі в ночах.
Де ночує сонце, коли вибухи грають?
Чому небо червоне, а не блакитне?
Я питаю кота – він мовчить,
Бо він теж розуміє все це.
Франко Тимофій
На подвір’ї росте травичка,
Крізь щілини у асфальті.
Вона не знає про біль світу,
Просто росте, як я – просто живу.
Але я знаю, знаю все:
Звук сирени – це не гра,
Бомбосховище – це мій другий дім,
А батьків страх – він мені на шиї сидить.
Костенко Ліна
Мої іграшки залишилися там,
У тому місті, що тепер на карті червоне.
Медведик чекає мене, я знаю,
Сидить на полиці й мріє про мене.
Але я не можу туди повернутися,
Дорога закрита, як рот у того, хто має що сказати.
Я зростаю швидше, ніж мала,
У мене немає дитинства, тільки пам’ять про нього.
Вишняк Сергій
Батько вийшов з дому,
Забув поцілувати мене,
Він поспішав на захист,
На захист того, що я люблю.
Я чекаю його повернення,
Через кожне вікно дивлюсь,
Але вулиця повна сум,
І небо плаче разом зі мною.
Олійник Ганна
Мій брат каже, що він герой,
Він захищає нашу землю.
Але він просто хлопець,
Який недавно закінчив школу.
Я не хочу, щоб він був героєм,
Я хочу, щоб він був живим,
Щоб ми разом гралися в ганчірку,
Щоб він дражнив мене, як раніше.
Литвин Павло
У школі сидимо в подвалі,
Замість кабінетів і дошок.
Учителька розповідає нам про світ,
Але ми думаємо про вибухи.
Математика, історія, українська мова –
Все це тепер здається дивним,
Коли за стінами гримить війна,
А ми сидимо в темряві й боїмося світла.
Грабовський Юрій
Кольори світу змінилися:
Небо тепер сіре,
Травичка темна від попелу,
А людські обличчя – ще темніші.
Де зелень весни? Де голубі хмари?
Їх замінили дим і гарячка.
Я намагаюсь пам’ятати жовте сонце,
Але боюсь, що забуду його колір.
Бандера Софія
Мама укладає мене спати,
Співаючи стару колискову.
Але звуки вибухів перебивають її голос,
І я не можу заснути від страху.
Вона обіймає мене сильніше,
Як ніби може захистити від усього.
І я знаю, вона не може,
Але хочу їй повірити, що може.
Романенко Миколай
У нас немає тітки Маші більше,
Вона залишилася там, у війні.
Мама говорить про неї в минулому часі,
І я не розумію, чому все минуле.
Я малюю її портрет,
Щоб не забути її обличчя,
Щоб вона залишилася живою хоч у моєму зошиті,
Хоч тут мої лінії не шевелюцца.
Василевський Дмитро
Мої друзі розпорошилися по світу,
Один у Берліні, інший у Варшаві.
Ми розмовляємо через екран,
Але екран дуже холодний.
Я скучу за ними не як за іграшками,
Я скучу за ними як за кусками своєї душі.
Вони далеко, а я тут,
І ми обоє невже дітьми.
Мазепа Вікторія
На карті малюю червоні лінії,
Там, де батько сказав, що гарячо.
Я намагаюсь зрозуміти світ крізь географію,
Але географія мовчить про біль.
Учитель показує нам країни,
Але не показує ран на тілі нашої землі.
Я думаю, що карти брешуть,
Вони приховують криву правду.
Дорошенко Артем
Я грав би у солдатики,
Але тепер це не гра, це правда.
Гра веселить, а правда вбиває,
Гра має правила, правда їх не має.
Іграшкові солдати лежать у ящику,
Невістувані, непотрібні.
Бо я зрозумів, що справжні солдати не грають,
Вони вмирають.
Кравченко Олена
Мої однокласниці тепер переселенці,
Вони живуть у чужих домах.
Я їх побачила на вулиці,
І вони несли по маленькій сумці.
Я запитала, де їхні іграшки,
Вони посміялися без радості,
I сказали: “Іграшки? Ми їхали зі смертю поряд,
Не до іграшок нам було”.
Приймак Ростислав
Бабуся розповідає мені про мир,
Про те, як це було,
Коли діти гралися на подвір’ї,
Коли вулиці були живі.
Я слухаю її, як оповідання про казку,
Про час, який ніколи не буває.
I розумію, що вона розповідає про те,
Що могло б бути моїм дитинством.
Захаренко Катерина
Моя сестра мовчить,
Вона стала мовчазною після звуку гранати.
Мама казала лікареві,
Що вона просто забула, як розмовляти.
Але я знаю правду:
Вона просто не знає, що сказати світу,
Що забрав у неї голос.
Я розмовляю за двох, за всіх нас.
Бойко Максим
Я замість домашніх завдань малюю схрони,
Замість балів думаю про вибухи.
Учителька питає, де мої вправи,
І я не знаю, як пояснити.
Як розповісти их, що моя голова наповнена іншим?
Що математика здається дитячою на тлі війни?
Що я більше не дитина, що тепер я знаю,
Як звучить смерть.
Гаврилець Надія
Я співаю колискові ляльці,
Щоб не почути гуркоту снарядів.
Лялька має закриті очі,
Я їй заздрю.
Вона не бачить світу, який став чорним,
Не чує криків, не бачить вогню.
I я сидю з нею в темряві,
Намагаючись уявити, що вона щаслива.
Проценко Влад
Мій найкращий друг тепер у ЗСУ,
Хоча нам обом 14.
Його мама плаче кожного дня,
А батько гордо мовчить.
I я не розумію гордості, якою вона супроводжується,
Коли біль сидить поряд.
Я думаю, що герої повинні бути дорослими,
Але світ переживає, що герої – це діти.
Штепа Вероніка
На лікції розповідають про Першу світову,
Про те, як вона змінила світ.
Але я чула про Другу теж,
Тепер я переживаю Третю на власні очі.
Мам питає, коли закінчиться ця,
I я не знаю, як їй сказати,
Що розуміти, коли закінчиться – це робити ставку на майбутнє,
Якого може й не бути.
Луценко Владислав
Я малюю флаги на стінах,
Жовто-блакитні прапори надії.
Вони вітрять за мною по коридорах,
Але ветер зроблений моєю уявою.
Реальний ветер несе дим і попіл,
Але я наполягаю малювати флаги,
Тому що якщо я перестану вірити,
То мені залишиться тільки правда.
Микитенко Ірина
Я молюсь, хоча раніше не молилася,
Я просила у Бога щось неможливе.
Я просила, щоб батько повернувся,
Щоб сестра знову почала розмовляти.
Але Бог мовчить, як і моя сестра,
I я почуваю себе дуже самотньою.
Молитва – це остання гра, яку я граю,
Останній попіл надії, що я сипле на мозоль.
Коваленко Дарина
Мають більше немає однокласників,
Тільки скорботних місць у класі.
Учителька показує на порожні парти,
I ми розуміємо без слів.
Ці місця чекають на повернення,
Але ми знаємо, що вони вже мертві.
Тому я сидю на тому ж місці,
Намагаючись утримати їхню пам’ять.
Бондар Сергій
Моя собака бояться гуркоту,
Вона ховається під ліжко при першому звуці.
Я розуміваю її страх,
Тому що це мій страх теж.
Ми разом ховаємось у темряві,
Собака й хлопець,
Обидва без захисту,
Обидва без майбутнього, якби могли вибирати.
Петренко Аня
Я пишу листи до батька на фронт,
Але не дуже знаю, що писати.
Як розповісти йому про нашу жизнь?
Що ми просто існуємо?
Я розповідаю про школу, про маму, про кота,
Про звичайні речі, як ніби це передача новин.
Але насправді я хочу сказати:
“Повертайся. Мені страшно без тебе.”
Животенко Никита
Я забув, як виглядає засмаглася шкіра,
Як звучить сміх без страху позаді.
Я забув все, окрім криків тривог,
Окрім кольору бетонних стін сховища.
Психолог каже, що це тимчасово,
Що я маю ещё час до травми.
Але я знаю, час уже пройшов,
Травма сидить за столом і пише математику зі мною.
Морозов Денис
Моя мама каже мені, що я сильний,
Але я не хочу бути сильним.
Я хочу плакати, як маленька дитина,
Але я не можу, тому що батько вже плаче за мною.
Я вже знаю, що таке відповідальність,
Хоча мені всього 10 років.
I я дивлюсь на свої руки,
І дивуюсь, коли вони стали такими старими.
Сухорукова Ліза
На подвір’ї переросли кульбаби через кров,
Я вибачаюсь їм за те, що вони тепер червоні.
Я намагаюсь пам’ятати, що квіти мають право на це.
Але як я можу забути колір землі?
Я намагаюсь уявити світ без насильства,
Де кульбаби жовті, як і мають бути.
Але це як намагатися заснути з відкритими очима,
Неможливо, коли знаєш правду.
Гамалія Ростислав
Я вже не малюю машинок і космосу,
Тепер я малюю танки і гелікоптери.
Мама питає, звідки я знаю, як вони виглядають,
Я не кажу їй, що визнаю їх звук раніше.
Мої малюнки темніють день за днем,
Від жовтогарячих помаранчевих кольорів до чорного дня.
I учителька моєї школи говорить,
Що мої малюнки потрібно виставити як свідоцтво.
Яковлева Богдана
Я збираю новини, як інші діти збирають марки,
Я знаю всі міста, всі координати катастроф.
Я стала географом, гісториком, журналісткою,
Не тому що хотіла, а тому що доводилось.
Мої однокласники граються,
А я дивлюсь на карти і лічу дні.
Скільки днів? Скільки месяцев? Скільки років?
Доки ще моя країна буде горіти?
