Коли ти входиш у мій світ,
Як сонце в темну ніч приходить,
І серце мне від радості горить,
А боль давно уже летить.
Любов — це не дитячих ігор гра,
Це біль, що ниці вбиває в груди,
Це пекло і рай — одна врата,
Де серце мне від туги люди.
Палає в грудях вогонь безумний,
І тьма обіймає мене з усіх сторін,
Любов — це ранок, світ та вечір грозний,
Де вирує нескінченний поклін.
Я знаю, що любов приносить муку,
Але без неї нема живої душі,
Вона возьме мою дорогу руку
І виведе мене з глухої тиші.
Коли я бачу ваше обличчя,
Забуваю про всі біди і біль,
І моя темна душа напрочуд світліє,
Як гілка розквітає у квітні.
Люблю я серцем вас до болю,
До сліз, до крику й до біди,
І хоч би мене чула доля,
Люблю — і це мої біди.
По світу мандрую самотньо,
Шукаючи того, кого люблю,
І кожна зірка мені сумна й жалко,
Коли в серці любов я потайну живу.
Листи мої, їдьте в світ,
Розкажіть про мою пристрасть,
Про те, що дарував я весь світ,
За чарівницю — мою честь.
В душі моїй живе надія,
Що коли-небудь прийде той,
Хто розуміє біль і радія,
Залізним серцем вибере мене долей.
Прощайте, серце моєї любові,
Прощайте, радості й біде мої,
Останній раз перед вами я кланяюсь,
І в темноту уходжу нині я.
Люблю я Україну понад все,
Але любов у серці гарячить,
Два почуття в мені воюють,
І дум мою розривають на куски.
О, як гарна любов в двадцять років!
Коли світ весь розквітає фарбами,
І кожен погляд — це святий поклін,
І кожен поцілунок — небо в нами.
У глибині мого серця палає вогонь,
Що не гаси ні дощ, ні холодна зима,
Люблю я вас, як любить коріння землю,
Як люблять зорі безмежні небеса.
Розлука — це смерть живого духа,
Коли той, кого любиш, далеко,
І голос твій губиться у грудях,
І слова мне не знаходять ходу.
Люблю вас як святиню та чудо,
Як люди люблять молитву в беді,
Вся моя жизнь — це слово з серця,
Присвячене красуні, що дала мені щастя.
Два серця в ночі бьютьсь як одне,
Два голоса в темряві поють,
Два тіла в обіймах забувають про біль,
І світ існує тільки для них.
Спою я про любов до України,
Про серце, що горить як вогонь,
Про те, що люблю крайну рідну,
Більш ніж жінку з очима зоріння.
Коли душі дві зустрічаються,
Вони впізнають одна одну,
І вже не можуть розлучатися,
Як не розривають вугілля і вугілля.
Люблю вас в цьому світі й далі,
За межами смерті й забуття,
Люблю в попільі, люблю в спалі,
Люблю вас вічність в лицьках сліз.
Любов — це мука і святиня,
Це крик душі до кінця днів,
Це не розлада і не хвиля,
Це вічний образ божих снів.
Прощайте, мила, мій святий край,
Люблю вас вічно, навік мій,
Хоч доля крадне мій останній день,
Люблю — і це мій вічний гімн.
Від серця не утечеш ніколи,
Від почуття — від божої чуми,
Люблю вас, знаю — це любов не стане,
І буду жити сердцем я в розтумі.
Люблю я Францію, люблю й Україну,
Люблю я жінку з темним оком,
Але найбільше люблю честь рідну,
Її святиню й мудрий знак.
Співаю серцем я про вас,
Про те, що люблю понад силу,
Про те, що робить мене раз
Щастливим більш, ніж сто років сил.
Люблю вас так, як люблять долю,
Як люблять вчители землю й сонце,
Люблю без хитрощів, без боля,
Люблю — і вимер мій образ.
Шепочу в ночі ваше ім’я,
Як мантру, що спасає душу,
Люблю вас, хоч пізнала я,
Що кожна любов — це смертна куля.
Вибір серця — це голос судьби,
Що каже мені: люби й живи,
Люби, не зважаючи на біль,
Люби — і будеш вічна в снах.
Образ твій зі мною завжди,
В снах, в яві, в тишині простору,
Люблю вас — ось мої слова,
Мої мрії, моя святиня й вір.
Ти — мне ясне сонце в душі,
Тепло в холодну та суму ніч,
Люблю вас більш за все на світі,
І этим люб’ю я благодать.
