Ексклюзив
Вони брали на територію регіону впевнено — планували захопити столицю за три дні, готували парадну форму для Хрещатика та демонстрували бронетехніку як символ швидкої перемоги. Натомість зустріли опір, який зруйнував їхній сценарій. Перед відступом вони залишили по собі інше — масові поховання, вулиці, усіяні тілами, та зламані людські долі, які вже ніколи не відновляться.
Минуло чотири роки. Сьогодні регіон відновлюється: люди працюють, повертається відчуття безпеки. Але війна триває, і злочини, що вчинилися тут, потребують не тільки моральної, а й юридичної відповіді.
Журналісти поспілкувалися із заступником Голови Національної поліції України – начальником кримінальної поліції Андрієм Небітовим про те, як змінилося сприйняття війни за ці роки, що побачили правоохоронці після деокупації, як фіксують тисячі військових злочинів та чи можна притягти до відповідальності винних.
Від переосмислення до запаху смерті: що насправді залишили по собі «визволителі»
– Як змінилося ваше особисте сприйняття подій 2022 року за ці чотири роки – від емоцій до осмислення?
– Як і у більшості українців, у нас змінилися пріоритети та цінності. Інакше відчуваєш ціну людського життя та свободи. Ми побачили, наскільки вразлива може бути безпека, але водночас — наскільки міцними стаємо, коли об’єднані. Єдність військових, поліцейських та цивільних дозволила звільнити регіон.
Саме тому сьогодні ворожа пропаганда намагається посіяти розбрат та послабити наші позиції. Вони зацікавлені у наших внутрішніх розбіжностях.
Ці події також дали потужний імпульс — працювати більше, будувати сильну та захищену державу. Бо сильні не атакують. І ми самі є відповідальними за свою безпеку.
– Коли ви згадуєте Бучу, Ірпінь, Гостомель – що насамперед постає перед очима?
– Насамперед – запах. Повітря, наповнене сумішшю бетону, пороху та крові. І – скрізь навколо – тіла. Людей, убитих кулями та уламками, розстріляних у потилицю, закатованих. Деякі були знайдені у частинах. Декого збирали разом і підпалювали, щоб приховати сліди. окупанти вбивали без причини — ніби стріляли у тирі: на вулицях, у будинках, в авто. Цілі сім’ї, коли вони намагалися врятуватися.
Коли ми встановлювали особи загиблих, відчувалося й інше: це були звичайні люди – слюсарі, техніка, підприємці. Ті, хто не мав відношення до військових чи оборони.
окупанти викрадали людей прямо з будинків. Нашого колишнього співробітника карного розшуку — пенсіонера — забрали з двору, вивезли до лісосмуги, де стояли їхні позиції, і невідомо, за що жорстоко катували. Згодом ми ексгумували його тіло.
У Бучі зафіксовано найбільше масове поховання за час окупації – 116 тіл, понад 70 із яких мали ознаки насильницької смерті. Ці тіла збирали працівники моргу, які знаходили вбитих просто на вулицях. Він згадував, що росіяни іноді вбивали перехожих заради розваги.
Ті, що збереглися, стали критичним доказовим матеріалом для слідства. Це дозволило дослідити обставини смерті та пізніше притягнути винних до відповідальності.
Загалом на деокупованих територіях виявлено 1385 тіл. Невпізнаними залишаються 153 особи. Ці числа не остаточні: є зниклі безвісти — їхній пошук триває. На момент деокупації їх було 745, на сьогодні — 265.
Під свист куль – рятували, ховали, трималися: у чому була справжня сила регіону
– Що допомагало людям вистояти у найскладніші дні і в чому, на вашу думку, їхня головна сила?
– Сильний ресурс – це людяність та небайдужість. Коли навіть у страху люди не можуть залишитися осторонь. Вони допомагали одне одному, ризикували життям.
Пам’ятаю випадок у Гавронщині. Відвага одного місцевого врятувала людей. Коли російський БТР розстріляв цивільне авто з написом «ДІТИ», незважаючи на білі стрічки та наявність малечі, чоловік не залишився осторонь.
Під свист куль він підбіг до розбитого авто. З п’яти пасажирів – серед них діти 1,5 та 14 років – вижив лише водій. Ризикуючи своїм життям, чоловік витяг пораненого, дав притулок у себе, надав першу допомогу, а потім поховав загиблих – членів своєї родини та сусідів. Його свідчення допомогли задокументувати воєнний злочин.
– Що дало вам та колегам сили не зламатися?
– Усвідомлення того, що ми потрібні людям, та постійна дія. Поліція вийшла за межі звичних обов’язків: наші спецпідрозділи – КОРД та поліцейські особливого призначення – брали участь у боях у різних районах. Зведений загін Нацполіції Сафарі разом із ЗСУ звільняв Ірпінь та брав участь у бойових операціях.
Поліція, яка зазвичай займається превенцією, займалася доставкою гуманітарної допомоги, супроводженням військових та евакуаційних коридорів, забезпеченням правопорядку. Кримінальна поліція збирала розвідувальні дані щодо розташування ворожої техніки. Всі ці відомості передавалися штабам швидкого реагування. Слідчі документували воєнні злочини.
Через п’ять днів після звільнення регіону поліція повернулася до міст та сіл. Одним із головних викликів був інформаційний вакуум, тому ми розгорнули точки зв’язку через Starlink.
Для людей це стало порятунком — вони приходили до поліції не лише по допомогу, а й повідомити рідних: «Я живий». Багато хто плакав від радості і обіймався.
Тисячі злочинів і сотні історій смерті: слідчі після деокупації.
– Скільки військових злочинів уже задокументовано та що свідчить про масштаб трагедії?
– З 2022 року слідчі задокументували 33 184 кримінальні правопорушення, скоєні проти основ національної безпеки України та проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку. З них понад 32 415 – це провадження за статтею про військові злочини. Ці цифри говорять самі за себе: вбивства цивільних, тортури, обстріл цивільних об’єктів були не рідкісними випадками, а системною практикою ворога.
Головне слідче управління розслідує так звану «Бучанську справу» — масштабне провадження з військових злочинів у місті. В рамках цієї справи встановлюють обставини загибелі 358 людей. Аналіз тілесних ушкоджень показує:
- 152 особи загинули від вогнепальних поранень;
- 36 – через мінно-вибухові травми;
- 25 – від дії високих температур (фактично були спалені);
- 56 – природні смерті;
- 89 – інші випадки (травми, невстановлена причина смерті через руйнівні процеси, переохолодження тощо).
Також встановлено факт створення братської могили на території церкви Святого апостола Андрія Первозванного, де виявлено 116 тел.
У рамках розслідування вже проведено понад 1400 допитів свідків та потерпілих, близько 200 слідчих експериментів, 500 оглядів, 400 упізнань за фотографіями та 8 ексгумацій. Розкрито 84 вбивства. Ідентифіковано 352 загиблих, їхні тіла передано сім’ям для поховання.
Усього за злочини у Бучі вже повідомлено про підозру 97 військовослужбовцям Росії, серед яких – 10 командирів.
– Які справи особливо відбивають жорстокість оккупантів?
– Майже кожне провадження демонструє крайню жорстокість. Коли таких випадків сотні, неможливо виділити лише одну справу. За кожним епізодом стоїть окрема трагедія.
Вражає не лише масштаб звірств, а й їхня безжалісність і легкість, з якою вони відбувалися. Наприклад, 6 березня у Бучі російський військовий поранив місцевого чоловіка в ногу. Він вижив і згодом був евакуйований — залишався в місті, щоб доглядати матір із деменцією. Після його евакуації жінку знайшли обгорілою у сараї. Що відчував цей чоловік, знаючи, що його мати залишилася без допомоги?
Цьому військовому РФ повідомлено про підозру, що справа розглядається в суді. За нашими даними, цей підозрюваний був ліквідований у серпні минулого року.
Інші випадки — коли окупанти винищували мешканців цілими вулицями. На вулиці Івана Франка у Бучі у семи сусідніх будинках усіх мешканців було вбито. Частину тіл спалили, переважно це були люди похилого віку.
Наші слідчі встановили шістьох військовослужбовців 234-го десантно-штурмового полку, причетних до цих злочинів, включаючи командира. Більшість проваджень уже передано до суду.
Пам’ятаю і розстріл цивільних, які евакуювалися з Ірпеня 6 березня на маршрут у напрямку Стоянки: автомобілі з білими стрічками та написами «Діти», «Люди» не зупинили агресорів. Засідка – і вогонь. Шістьох загиблих, десятьох поранених.
Або розпорядження розстрілювати всіх, хто заходив у район перехрестя вулиць Яблунської та Вокзальної у Бучі. Понад 20 загиблих, зокрема 12-річна дівчинка. Розстріли тривали п’ять днів. Цинічно, безжально і зі свідомим розумінням, що це громадянські. На жаль, такі епізоди можна перераховувати довго. Мені важко уявити, що може відчувати істоту, здатну до таких дій.
– Як реально притягнути до відповідальності конкретних військових та командирів?
– Ми робимо все можливе, щоб кожен злочин був ретельно розслідований: збираємо докази, проводимо їх системний аналіз та порівняння. Перший етап – встановлення безпосередніх виконавців.
Далі ми піднімаємося такі рівні: залучення командирів середньої ланки – від командирів взводів до батальйонів; і третій рівень – оцінка дій вищого командування: командирів полків, дивізій та тих, хто приймав рішення на рівні управління військами.
Більшість справ розглядається заочно за процедурою in absentia. Але наша мета не обмежується заочними вироками, які можна було б просто покласти на полицю. Це лише початок довгого шляху відновлення справедливості.
Ключове питання – міжнародний розшук. Ми співпрацюємо з Інтерполом, проте у випадках із громадянами Росії ця співпраця не завжди дає очікуваний результат. Тому ми розвиваємо прямі контакти з партнерами та посилюємо горизонтальну взаємодію, що забезпечує реальне переслідування військових злочинців.
Пам’ятати – значить не дати стерти правду
– Що для вас означає “зберегти пам’ять” – для себе, для людей, для історії?
– Пам’ять про цю трагедію – частина мене. Вона щодня нагадує, за що ми боремося та яку ціну вже заплатили. Це не лише про минуле — відповідальність: не дозволити забути та не допустити спотворення правди.
Ворожа пропаганда не зупиняється, тому ми повинні постійно пам’ятати, на що здатний так званий братський народ.
Між стабільністю та новими загрозами: як живе регіон через чотири роки після звільнення
– Четвертий рік після деокупації: як ви оцінюєте нинішню безпекову ситуацію і чи вдалося повернути відчуття захищеності жителям?
– Сьогодні ситуація контрольована та відносно стабільна. Безпеку ми перебудовуємо з урахуванням пережитого досвіду та нових викликів, зокрема терактів, які здійснюються на замовлення російських спецслужб.
Відновлено зруйновані відділення поліції, зокрема у Бородянці. Також збудовано сучасний кінологічний центр за підтримки Фонду Говарда Баффета. Це не тільки інфраструктура — це повернення відчуття безпеки в громадах, що пережили окупацію.
– Які головні виклики для поліції залишаються актуальними після окупації – у контексті військових злочинів, криміногенної ситуації та роботи з травмованими громадами?
– Головні виклики – постійні атаки на житлові будинки та громадянську інфраструктуру, теракти та диверсії, організовані спецслужбами ворога, а також незаконне звернення зброї.
Регіон пережив те, що неможливо стерти ні часом, ні відновленням. Тут знають ціну кожного клаптика землі, бо її відвойовували життям. І знають ціну правди — бо бачили її на власні очі. Досі пам’ятають кожне місце, де лежали тіла. Кожну історію, яку вже нема кому розповісти. І поки ворог намагатиметься заперечувати чи розмити факти — слідчі знаходять нові докази, сім’ї чекають на імена, а пам’ять не дозволяє вдавати, що нічого не було. Ця історія ще не завершена. Поки не названо всіх винних і не пролунали всі вироки – тиша після пострілів залишається напруженою. І цю тишу буде порушено.
Фото: Андрій Небітов
