У церквиці свічка світить,
Дитина коліна клякла,
Її голосок дрижить,
Як листочок на гілці.
За маму, за батька моліться,
За рідну землю святу,
І ангел на небі посміхається,
Бачачи чисту мольбу.
Сніг іде, іде усе білає,
Малий хлопчик босоніж біжить,
Матері не маючи батька,
Радість у очах його блищить.
Снігом діти розмальовані,
Але в серцю їм світло горить,
Тепла з матері довіку вони приймають,
І на морозі воно їх гарячить.
Малюк хитається на тонких ніжках,
Мама простягає до нього руки,
Перший крок — і весь світ тремтить,
У маминому серці спалахують іскри.
Ці малюсенькі кроки, мов святилище,
Кожна хода — чудо й благодать,
І впадає дитинко в обійми матері,
Де можна їй в безпеці спати.
О, цей сміх! Як дзвіночок чистий,
Він лунає по всім кімнатах,
Серед бурь, турбот і біди,
Сміх малюка — святе таїнство.
Дитина бачить в світі чудеса,
Що дорослий уже давно забув,
Вона сміється з літака у хмарах,
З метеличок, що в травах ютуть.
Спи, малюк мій, спи спокійно,
На цілім світі ніч настала,
Мамина пісня як молоко,
Дитячу душу обнімала.
Спи під охороною ангела,
Спи в морі материнських снів,
Завтра прийде новий ранок,
Нових чудес і красок ткань.
В маленькій руці дитинки
Міш плюшевий старенький сидить,
Для неї він — король і принц,
У снах з ним дитя летить.
Та іграшка, та брудна, потріпана,
Для мами — то багатство дитини,
Коли той міш в дрижачих ручках,
Світ весь святий, весь світ спілини.
Дитина в портфелем новим,
З букетом квітів у руці,
Школа чекає на неї,
Дорослість вже у дверях стучить.
Але в очах ще беззаботність,
Ще той наївний, чистий погляд,
Що казав: “Я так люблю вчитися!”
І світ був чарівний наповіть.
На папері синій кольори,
Красна курка, дом, два дерева,
Мама розглядає, мовчить,
Серце у горлі їй замерла.
Це не мистецтво грандіозне,
То малечка яка рука малювала,
Але в тому малюнку є святість,
Що дорослого вже ніколи не чекала.
Маленькі, теплі ручки,
З крихтами піску й землі,
Вони тягнулись до матері,
З просьбою: “Побудь зі мною”.
Ці ручки будуть вмінливими,
Ці ручки будуть сильні,
Але нині вони довіряють світу,
Вся надія й любов у них дрімає.
У дитини очі блакитні,
Як море в літний солячний день,
В них відбивається надія,
Що світ прекрасний, що світ той светел.
Як довго в ньому буде та вірість?
Коли здійсниться перший крах?
Але нині — нині ті очі світять,
І матері світ здається в них як чудо, як благодать.
Дитина спить у колисці,
Тиха ночи, месяц світить,
Мама чуває кожен вздих,
Своєї дочки молодої.
На обличчі дитячому мир,
Немає бід, забот, невдач,
Мама молиться в тій тишині,
Щоб дитина спала, спала без мук.
Мріє дитина про розквіт,
Про море, що далеко лунить,
Про крила, що братимуть в небо,
Про королів і про судьби.
В дитячій мові чарування,
Кожна мрія — то справжня биль,
Кожна надія — то святиня,
Яку дорослі захистять чи задушать.
На матері на теплих колінах,
Дитина слухає про світ,
Про те, як сонце вранці встає,
Як зірки стають у ночі вітер.
Мама розповідає казки,
Дитина слухає, мовчить,
У такі мить вся суть життя —
То ніжність, то любов, то світ.
Весна прийшла, дитина вибігла,
В руці первоцвіти розпустилась,
Вона бігає по травах,
І хохіт її лунає в лузі.
Весна й дитина — одного віку,
Вони дружать у той чистий день,
Та весна пройде, а дитина залишиться,
З первоцвітами в затишній долі.
“Мамо, чому трава зелена?
Чому я мала, а папа великий?
Чому сонце далеко, далеко?
Чому я повинна спати, коли грати?”
Дитяче “чому” розбиває світ,
Воно питає то, що забуло люстре,
І матері мудрість потрібна святая,
Щоб відповідь дати і світ зберегти.
Дитина виросла й не всміялась,
Портфель кладе в жіночий плечі,
Вже не біжить по двору босоніж,
Вже не вірить у чаклунство й чудеса.
Матері серце гарячо кровит,
Своју дитину вона не впізнає,
Але знає — то необхідно,
Щоб дорослою стала дитина святая.
Як діти вимовляють слова,
То схоже на пісню ранішню,
Звуки не злипаються в мовітку,
То музика, то чарування.
“Мамо,” “татко,” “я люблю,”
Вищі слова не чув людський слух,
Та коли дитина виростає,
Вимова стане чистою, але буде мертва.
Отче неба, берегли мою дитину,
Від бід, від болі, від холоду, від бурі,
Дай їй розум, дай їй доброту,
Дай їй серце, що до людей гарячо.
Я не можу гарантувати щасливе життя,
Але можу молитися, можу боротись,
За кожного дня розташовуватись,
Щоб дитина була хай трохи щасливіше.
У скреп’ї матір колискову співає,
Дитина спить, не чує звуків,
Мама молиться й тремтить,
Щоб завтра було для дитини.
В такі дні материнства святость видна,
Коли жінка завитком обіймає малюка,
Готова на смерть його захистити,
Готова на все заради дитини.
“Мамо, Бог існує?” — питає дитина,
І мама мовчить, не знаючи слів,
Бо в тій мить вся вічність питає,
Всі питання людства в одному стоять.
Дитина чекає відповіді честної,
Але мама каже лиш те, що вона вірить,
І в очах дитини загорається світло,
Що мама знає те, що дорослим невідомо.
У великому місті дитина малюча,
Як квітка в асфальті розлучена,
Вона дивиться вверх на небохмари,
Ще не знаючи, що вони їй будуть святилищем.
Місто кришить її мрії, але вона йде далі,
На її щоці залишається слід брудненький,
Але в серці — всі зірки неба,
І місто не може змінити чистоту дитячої душі.
Дитина біжить на поріг дитинства,
Останній раз дитина іграється,
Завтра стане вона малювати не так,
Завтра почне розуміти, що таке “обов’язок”.
Матір стає свідиця цієї переходу,
Мовчить, бачачи, як дитина меншає й більшає,
Як вона забуває колискові і казки,
І берегти дитинство вже не можна.
Дітей ведуть в похід святковий,
Маленькі ноги в такт йдуть,
Вони не знають, чого йдуть,
Але вірять батькам і вчителям.
В той мить вся надія людства на плечах батьків,
Ці маленькі ноги йдуть у майбутнє,
Невідомо яке, невідомо як,
Але батьки йдуть поруч, поруч, все ще.
Немає в світі медикаментів,
Що може зцілити, як мамина рука,
Вона торкається чола дитини,
І лихоманка стихає, стихає.
Це не наука, це не магія,
То висока любов матері,
Що розпалює в себе божественне,
Щоб дитину зцілити від смерті.
Посадив батько дерево для дитини,
Коли вона була мала в колисці,
Зараз дитина вже дорослая,
І дерево велике, зелене.
Батько дивиться на те дерево,
Бачить свою дитину в його корінні,
И розуміє — дитинство минуло,
Але кажди дерево розповідатиме про дитячі літа.
У дітей в очах цілий світ,
Вонючки бачать те, чого не бачить дорослий,
Бачать красоту в голій гілці,
Бачать чудо в краплі роси.
А дорослий мимоходить мимо,
Не помічаючи той красоти,
Та якщо послухати дитину,
То світ нов розквітне перед ним.
Дитина обділена несправедливо,
Плаче, але не на батька,
Батько перепрошує, обіймає,
І дитина все забула вмиг.
У дітей безкраї здатність прощати,
Що дорослим навіки утраченна,
Дитина вірить в добро батька,
І це вірство аж до небес дотягається.
Дитина спить і посміхається,
В снах розмовляє з ангелами,
Мама сидить, бережень стереге,
Записуючи в серцю кожен вздих.
Той сон — то загубленість в раю,
То спокій, що не дається дорослим,
І матері здається, що тільки в сні,
Дитина справді щаслива, справді вільна.
Дитина розсортовує іграшки,
Та, яка була найлюбленіша, лежить в коробці,
Вона дарує їх молодшим,
Уже не граючись, уже дорослішаючи.
Батькам розривається серце,
Бачачи, як дитина попрощується з дитинством,
Але вони мовчать, дозволяючи,
Щоб дитина сама вибрала свій шлях.
