Редакція Європейської правди традиційно підтримує ідею колективної безпеки як найнадійнішого довгострокового механізму стримування Російської Федерації, насамперед через членство України в НАТО. Проте ми відкриті до інформованого обговорення та публікуємо аналіз, який пропонує альтернативні підходи до безпеки, навіть якщо вони не збігаються з нашою позицією.
До вашої уваги – матеріал юриста-міжнародника Михайла Солдатенка про можливість американських гарантій безпеки в пакеті з «постійним нейтралітетом» України як альтернативи парасольці НАТО.
* * * * *
Під час нещодавньої зустрічі в Білому домі Володимир Зеленський вкотре наголосив, що «двосторонні гарантії безпеки» з боку США є вирішальними для припинення російсько-української війни. Наступного дня в інтерв’ю NBC News президента запитали, чи йдеться про гарантії, подібні до тих, які нещодавно надав Дональд Трамп Катару. Зеленський не став розкривати подробиць, наголосивши лише, що переговори тривають і Україна потребує двосторонніх зобов’язань з боку США.
Поява кейтарської справи в питаннях журналістів не випадкова. Нещодавно Трамп підписав указ про гарантії безпеки Катару, партнера США в Перській затоці. Ці зобов’язання нагадують принцип статті 5 Північноатлантичного договору – з можливістю військових дій для захисту Дохи – але були схвалені самим президентом без ратифікації Конгресом.
Які саме гарантії США Катару?
Формулювання наказу повторює як статтю 5 НАТО, так і договори про взаємну оборону США з Південною Кореєю, Японією та Філіппінами, але з низкою відмінностей.
По-перше, документ встановлює політику Вашингтона, спрямовану на «гарантування безпеки та територіальної цілісності Держави Катар від зовнішнього нападу». Слово «гарантії» зазвичай не використовується в договорах США, хоча американські лідери іноді використовують цей термін у публічних заявах.
По-друге, у разі агресії проти Катару США зобов’язуються «вжити всіх законних і відповідних заходів – дипломатичних, економічних і, якщо необхідно, військових». На відміну від НАТО, про обов’язковість застосування сили тут прямо не говориться, але й не виключається. Крім того, формула «всі відповідні дії» суворіша за звичайну «діяти відповідно до конституційних процедур», як у ряді азіатських договорів.
По-третє, указ зобов’язує Пентагон – у координації з Держдепартаментом і розвідкою – проводити спільне з Катаром планування дій для швидкої скоординованої відповіді на будь-яку агресію. Таке планування також існує з іншими партнерами, але не завжди є окремим зобов’язанням у тексті контракту.
Водночас довіра до «катарських» гарантій залежить не лише від букви документа, а й від історії виконання зобов’язань США, їх військової присутності та стратегічного контексту. Також точаться дискусії щодо того, чи є ці гарантії юридично обов’язковими згідно з міжнародним правом. У будь-якому випадку чітке формулювання підвищує репутаційні ставки Вашингтона – невиконання обіцянки вдарить по авторитету США як в НАТО, так і серед партнерів в Азії. Теоретично указ може бути скасований наступником, але навіть таке рішення матиме дипломатичну ціну.
Чи можлива «катарська модель» для України?
Риторика Трампа та його спеціального посланника Стіва Віткоффа після саміту на Алясці свідчить про те, що штати можуть розглянути можливість прийняття подібних зобов’язань щодо України, якщо це допоможе виконати обіцянку припинити війну. Але такий сценарій виглядає реалістичним лише за умови згоди Росії як на припинення бойових дій, так і на те, що гарантії діятимуть у разі нового нападу.
Найімовірнішим є пакет із угодою про збройний нейтралітет чи позаблоковість України. Гарантії безпеки від постійних членів Ради безпеки ООН в обмін на нейтралітет вже обговорювалися в Стамбулі в 2022 році, але переговори зірвалися через те, що Москва наполягала на надмірних обмеженнях збройних сил і фактичному вето на гарантії. Західні партнери також не були готові тоді до таких жорстких зобов’язань.
Критики моделі квазі-5 статті для України стверджують, що обіцянки застосувати силу в майбутньому не будуть переконливими для Кремля. Однак важливим фактором є репутаційний ризик для Сполучених Штатів: даючи чіткі обіцянки, Вашингтон ставить під загрозу довіру до своїх власних зобов’язань перед іншими союзниками. Підтримка надійності таких гарантій стає елементом національних інтересів США – тому вони рідко надаються і дуже ретельно формулюються.
Ще одним необхідним елементом стримування є здатність України захищатися. Створений за підтримки партнерів потужний оборонний потенціал у мирний час збільшує вартість нового вторгнення для РФ і знижує ймовірність прямої участі гарантів.
Третій компонент — власна зацікавленість Росії у збереженні статус-кво, якщо угода задовольнить її заявлену вимогу щодо невступу України до НАТО. У цьому випадку ризик прямого зіткнення з США, який передбачається гарантіями за «катарською» схемою, сам по собі може охолодити жагу помсти.
В ідеалі американські зобов’язання повинні мати підтримку Конгресу — це посилить їхню стабільність в очах Москви. Але навіть президентський указ може бути корисним: по-перше, він формалізує безпеку на весь президентський термін, а по-друге, створює політичну інерцію, коли скасування наступником загрожує зривом мирного врегулювання та збільшенням ризиків нової війни. Крім того, зобов’язання можуть бути «закріплені» резолюцією Ради Безпеки ООН.
* * * * *
Гарантія збройного нейтралітету або неприєднання є інструментом, який адміністрація Трампа потенційно може використовувати для просування мирного врегулювання. Проте просування вперед можливе лише в тому випадку, якщо Росія відмовиться від таких вимог, як виведення українських військ з Донбасу, і прийме потужну обороноздатність України. У свою чергу, Україна має розглядати нейтралітет чи позаблоковість лише за наявності прийнятних та законодавчо закріплених гарантій безпеки та відмови Росії від необґрунтованих територіальних претензій. Адже членство в НАТО – це не самоціль, а засіб забезпечення суверенітету та безпеки України.
