Два лідери похилого віку опинилися в ідентичній пастці катастрофічних військових кампаній. Жоден з них не здатний знайти вихід із кризи, яка особисто спровокувала.
Чотири роки поспіль українські сили на чолі із президентом Володимиром Зеленським успішно стримують агресію Кремля. У той же час іранська влада повністю зберегла життєздатність, незважаючи на серйозну ліквідацію свого вищого керівництва та масштабну руйнацію регулярної армії. Тегеран навіть зміг встановити повний стратегічний контроль над Ормузькою протокою, використовуючи інноваційні безпілотні технології, аналогічні українській. Капітуляція не входить до планів України чи Ірану.
Російська армія виявилася нездатною виконувати наступальні накази свого диктатора. Кремль масово відправляє на смерть десятки тисяч низькоякісних новобранців без вагомих результатів.
Коли знаменита армія РФ залишилася на сторінках історичних книг Путіна. Зараз російська економіка перебуває у повній фінансовій та промисловій залежності від Китаю. Снаряди та свіже гарматне м’ясо агресору постачає Північна Корея.
Україна стрімко збільшує самостійність. Вона закриває половину оборонних потреб своїм виробництвом.
Зовнішня підтримка Києва забезпечується здебільшого європейськими державами. Це сталося через те, що США витратили половину арсеналу високотехнологічних ракет на протистояння з Іраном.
Російський ВПК масово копіює іранські моделі ударних безпілотників. Проте українські винахідники діють набагато ефективніше. Вітчизняні дрони надійно утримують оборону та регулярно знищують військові об’єкти та енергетичну інфраструктуру в глибокому тилу РФ.
Вашингтон і Тель-Авів мають колосальну військову перевагу над Тегераном. Вони здатні безперешкодно бомбардувати будь-яку точку Ірану. Проте виключно силами авіації неможливо підкорити жодну суверенну державу. Політичний успіх без масштабної наземної операції залишається недосяжним.
Наразі обидва ініціатори конфлікту змушені суттєво мінімізувати свої початкові військові апетити. Оскільки бліцкриги провалилися, лідери гарячково шукають шляхи дипломатичного врегулювання.
Дональд Трамп раніше безрозсудно обіцяв повністю знищити Ісламську Республіку. Тепер він відчайдушно прагне підписати ядерну угоду та відкрити судноплавство в Ормузькій протоці. Цей документ мало чим відрізнятиметься від договору 2018 року, який сам експрезидент і розірвав.
Володимир Путін досі не здатний визнати неможливість завоювання України. Його таємною мрією є хоч якесь політичне рішення щодо фіксації контролю над незахопленими районами Донбасу.
Проте жодного прогресу у досягненні цих компромісних цілей лідери не мають. Вони капітально загрузли в хаосі.
Слід згадати, як розпочиналися ці кампанії. На початку 2022 року Путін розраховував змінити уряд у Києві за лічені дні, назвавши вторгнення “спеціальною військовою операцією”.
Подібним чином діяв і Трамп, коли санкціонував масштабні удари по Ірану. Він сподівався на миттєве падіння режиму в Тегерані, вважаючи війну легкою екскурсією.
Рішення приймалися одноосібно. Традиційні державні інститути розробки політики повністю проігноровані.
Наслідки та побічні ефекти ніхто всерйоз не аналізував.
Під час пандемії російський диктатор був у жорсткій ізоляції та вивчав історію імперії. Своє рішення він безальтернативно протиснув через Раду безпеки. Куратор українського напряму намагався заперечувати, але його думку образили, після чого урядовець звільнився.
Американський президент зважився на атаку під впливом швидкої перемоги у Венесуелі. Додатково прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху запевнив його у неминучому краху Ірану. Тодішній директор ЦРУ відверто називав такі оцінки фарсом, а віце-президент Джей Ді Венс публічно сумнівався в успіху.
Незважаючи на скепсис, Трамп доручив справу “міністрові війни”. Агресивна риторика цього чиновника викликала у суспільстві лише відверті глузування.
Почати бойові дії завжди набагато простіше, ніж їх зупинити. Це давнє правило підтверджується сьогодні.
Російський вождь, ймовірно, лютує у кремлівських бункерах через відсутність результатів. Трамп же транслює свій розпач через публікації у Truth Social.
З часом ці військові невдачі неминуче сперечаються за внутрішні зміни всередині обох держав. Тимчасове фінансове полегшення Кремлю дає зростання нафтових цін, але для довгострокового порятунку економіки цього мало.
Сучасне російське суспільство вже звикло до цифрового комфорту. Старі методи пропаганди та репресій втрачають колишню ефективність. Поразка у війні з Японією 1905 р. і фіаско СРСР Афганістані доводять, що програні кампанії завжди руйнують диктатури.
Історична спадщина Путіна вже остаточно перекреслена його українським провалом.
Трамп колись привселюдно обіцяв припинити практику збройної зміни іноземних режимів. Він свято вірив у всемогутність армії США, а зараз за цю помилку із власної кишені платить кожен американський споживач.
Частина електорату бачить перед собою лідера, що втратив орієнтири. Світ спостерігає за самодискредитацією наддержави.
Незважаючи на регулярні тривалі переговори між політиками, вони можуть допомогти один одному. Путін просить допомогти у війні проти України, але Трамп не має жодних важелів впливу.
Американець же благає Кремль допомогти вгамувати Іран. Путіна також позбавлено реальних інструментів для геополітичного тиску.
Єдиний реальний результат їхньої діяльності стосується Нобелівського комітету світу. Норвезькі експерти тепер працюватимуть спокійно.
Російський президент ніколи не розглядався як потенційний лауреат. Трамп після цього фіаско назавжди вибув зі списків потенційних кандидатів.
