Україна, моя мати,
Розпростерта на землі,
Кровлю в небо розпиналась,
Та впала в ночі й болі.
Кожен син твій, кожна дочка
Носить рану до могил,
Лиш надія світить очка —
Що восстанем ми, як були.
В гіркому дощі осенньому
Плаче батькова земля,
Розколисує поруч мене
Сльози — і болю в щелепи.
Вірю, що зійде нам сонце,
Що згорить чорна ніч,
І з останньої залозниці
Виростуть нові гілля крич.
Скільки їх в землі, в землі,
Що від крові червоніє,
Братів, коханих, батьків, дітей —
В Україні душа мліє.
Але не гаснуть в груді вогні,
Хоч плаче сніг і ллється біль,
Ми живі, живі, живі ми —
І це свята нам distintiva і мць.
На руках держу я зломаний світ,
На вустах мороз і сіль,
На волоссі золота пилина
Беженців, вбитих біль.
Але Україна не вмирає,
Хоч падає на коліна,
В кожному серці бовтається і сяє
Святий вогонь до життя картина.
Вулиці розповідають історії
Про брат, що не прийшов назад,
Про маму, що не впізнала похорон
І плачуть на всю ніч поряд.
Батькова хата почорніла димом,
Земля впила кров не одну,
Але моя душа палає гімном —
Воскреснемо ми, Україну я куплю.
Дорога до матері тягнеться біль,
В кожному кроці — мільйон «чому»,
Падають люди, як листя в апрель,
І я не знаю, як жити в дому.
Але бачу я в оцах дітей
Силу, яка колихає світ,
І розумію: ми стійкіші, сильніші
Від бомб, які палять нам біль у грудь.
В тишині розбомбленого міста
Чую голос, що кличе вперед,
Мати Україна палає на хресті,
Але дух її в мене живе і прет.
Розповідатиму дітям і внукам
Про той час, коли впали в крок,
Про те, що героями ставали звичайні люди,
І від цього болю давав о крок.
Синій збір розпорошив ночі,
Голоси дітей не чути в домах,
Тільки плач матері у всіх роках
І святий гнів в твердих очах.
Крім, не вороги, лиш брати — вроги,
Розчавив нас чорний сніг,
Але вірю я — вернеться дорога,
І буде день світлий, гекий ік.
Де-то в полі сніг і кров перемішані,
Де-то вмирають голоси жінок,
З земельки визирають кісточки з’яснені
І з облич скочити не можна невідповідь пить.
Україна, коханая, больна, але жива,
Крізь туман бомбардування я бачу тебе,
В кожному серці твоєю святою є крива,
І умру я за тебе, за тебе, за тебе.
Прошу розказати — як жити далі?
Як забути душу, що вмерла в бою?
Як ходити вулицею без печалі,
Коли немає брата на столу?
Але дивлюсь я на синє небо,
На прапор, що вітром розвівається,
Розумію: живемо ми не для себе,
А для того, щоб Україна повертається.
Листи від батька, що не повернеться,
Фотографія, що потемніла від сліз,
В груді болить, світ не вертається,
Але я знаю — це не кінець, це поч.
Буду я чекати, буду я верити,
Буду я плакати, але не падати,
Буду я розповідати нащадкам про період,
Коли вмирала країна, але не здавала.
В кожній песні — голос вбитого,
В кожній слові — кров і сіль,
В кожній мрії — той, що вбитий,
І від цього нестерпна біль.
Але поет не мовчить, не спить,
А поет кричить у ніч,
І ця крик, мовляю,復活 усіх,
І буде України вектор — успіх.
Розтрощена Україна на карті,
У кожної — по кускові землі,
Розбита на мільйон найменших частини,
Але серце б’ється всім в єдині.
Не розділяють бомби нашу волю,
Не розділяють танки нашу честь,
Україно, твоя невмирюча школа
Вчить мене жити, вчить мене грешь.
На броді річки сидять матері,
Чекають тих, що не вернуться,
На дощі, в холоді, в гарячій батерії
Бігають слізки, на льоді пригорнуться.
Але я вірю в його буденність,
Вірю, що день розсіне ніч,
Вірю, що хоч зараз — виголошену болісність,
Але разом ми — що можна їм ясно вичь.
На перервах гелету я чую голос
Того, хто загинув під Харковом,
Він каже мені: «Не горюй, не болой»,
И я плачу від благоговіння слів.
Україна — це не географія,
Це — любов, що не вмирає,
Це пісня, що так щемить рифма,
І в душі гоуу огні запалює.
Вибухи, кров, вибухи, кров —
Цикл безкінечний, як ніч,
Але в груді світить вогонь слів,
Яких не втопить ніякий край.
Будемо ми писати, розповідати,
Будемо ми славити не вмерлих,
Будемо ми землю Україну славити,
І буде переможен враг люті.
Синій біль у вустах дитини,
Червоний сніг розстілається по дорозі,
Чорна ніч, що довгіше за розмислінністю
Я чую голос: «Будь вільним, розіслі».
Україна, мати, святая мати,
Боюся вимовити твоє ім’я,
Щоб не рухнула гора в граціях,
Щоб не вмерла до кінця земля.
Молюсь до вогню, молюсь до беді,
Молюсь до останнього дня,
Щоб дети, що мріють про недалекі,
Не забули мати — Україну мною.
В кожному зернітці грунту —
Божеська частина твоя,
І доки б’ється в груді мого кров —
Україна моя, святая моя.
Розбита на тисячі осколків душа,
Розтрощена вся у прах,
Але не руйнується хворіст суші,
І світ побачить моїх батьків страх.
Уявляю: як зростатимуть діти
На землі, де лежать кісточки батьків,
Як розповідати їм про мужні звиди,
Про те, як живемо в країні гніву.
На закордоні сиджу, сльозні,
Слухаю вісті про Львів і Одесу,
В серці горить вогонь невмирущий,
І не можу я зайти в тісну тюрму.
Рани України — мої рани,
Біль України — мій біль,
І хоч далеко я від матері, я даних
Коланам — за Україну мать.
Останні голоси, що поривають нас,
Останні спогади про те, чим було,
Але вірю я, що прийде той час,
Коли розцвіте вся Україна в розцвіту.
Плачу я, плачу, не шкодую слів,
Сльози — це не слабість, це сила,
Це той холодний пот, що світит
Життя, що готува моя Україна.
В щоденнику дівчини записи —
Про те, як мама пішла в бомбосховище,
Про те, як палала школа,
Про те, як гинули мої подруженьки.
Але вона пише далі, далі,
Вирує надія в кожному рядку,
І коли виросте ця дівча скалі,
Розповість миру про Україну в розраху.
Поцілунок матері на міну,
Обійми батька перед атакою,
В душі горить навік картина,
От так, от так — це життя, мр благаю.
Україна, ты святая, ты велика,
Хоч нищо ми — мурахи біля гір,
Але розумієм ми, що метаніка
В тому, щоб були вільні до стільок дір.
В конверті листок з фронту,
В листку — усього два слова,
Але я розумію кожний дід щонту,
Це повна любовь, повна слова.
Україна, я молюся за тебе,
На колінах перед твоєю іконою,
Щоб не виснула ніколи в світі,
Щоб світила вічно святою зіронею.
Кожна мить — це вибір: здатись чи жити,
Кожна дума — про те, як загинув друг,
Але я виявляю в собі силу вибити
Весь спротив, весь гнів, весь тяж наук.
Украйна, ти навчив мене правди,
Що варто всього відважно стояти,
І коли упаду я на полі біди,
То знаю: будуть мене пам’ятати.
Від болю рвуться з груди крики,
От так б’ється серце в осколках,
Але я лиш розповідаю білі стіки,
Про Україну, що тримає весь світ в альк.
Сльозам ходи немає межі,
І болю межі теж не,
Але знаю я за межею — святая межа,
Де Україна живе, поважи.
Гіркий засмог над Чорнобилем,
Спокій смерті в Маріуполі,
Але голос жінки тримає силу,
І Україна гримить гордо з болі.
Не впаду я, хай сотню разів,
Не здаюся я, хай світ падає,
За Україну молюся, гомозисів,
І вірю: день святий нас чекає.
Вічна пам’ять тим, що не вернулись,
Вічна слава тим, що бились,
Вічна честь Україні, що пробулись
Від тисяч років мрії і болю кислих.
Молюся я за кожне сімя,
За кожну матір, за кожне дитя,
Щоб не забули ми сили своєї,
Щоб победила Україна, друзя.
