Гавришків Іван – Могили на полях
На полях холодних лежать невживі,
Могили глибокі, як душі грішні,
Проходять над ними холодні вітри,
І плачуть землі від крові залізні.
Нікому знати, хто спить під хрестом,
Яке мав імення, звідки прийшов,
Лиш клич журавлів над степом широким,
І воя вовків про загиблих слів.
Святі землі України чорної,
Ви п’єте кров героїв давно,
Чому ж у сьогодні, у день світанку,
Ми не забуваєм цього зла?
Коваленко Петро – В окопах ночей
В окопах ночей горять погаслі зірки,
Солдат чекає світанку, як божевільний,
Його улюблена за тисяч верст від нього,
А він обстрілюється ракетами сірим.
Льоду, холоду – все нас охоплює,
Душа морозом в грудях затримує,
А мати вдома молиться святим,
І просить, щоб живим вернувся син.
Та світанок прийде, червоний від крові,
Готелися молоді до останніх слів,
І впадуть на грунт, як зерна посіяні,
На ниву смерті буде жниво мертвих снів.
Савченко Марія – Дитина в бункері
У бункері темному, далеко від світла,
Дитина малесенька гнізду пошукає,
Забула смак хліба, забула улюблене,
І тільки від матері прочухається.
Розривають бомби небо над містом,
Гремять голоси грому й розпалу,
Та дитячі очі помалу закриває,
Мама, мама – чи буде мені світанку?
Кровлі палають золотим вогнем,
Улиці милі затопає смуток,
Та в дитині тайниця тепла все живе,
І надія, як зернятко, дає мені суть.
Петренко Василь – На руїнах міста
На руїнах міста, де лежать вулиці білі,
Проходить вцілілий, немов дух із землі,
Розбиті вікна як очі, розглядають вниз,
І кличуть покійних на страшний свої лик.
Де були дома, де малі дітей кричали,
Тепер тільки пах гарячого заліза й землі,
Забули про сонце, забули про смішок,
Коли людям доля писала чорний грішок.
О міста! О люди! О господи, мій!
Коли буде світ без крові, без гарячих змій?
На руїнах буду я стояти й чекати,
Коли люди вчаться будуть миру й благодаті.
Литвиненко Олег – Неоспівані герої
Вони йшли в атаку, не співали при цьому,
Молоді хлопці, що знали про смерть,
Сірі мундири, червоні на грудях,
І рушниця – друг їм до останньої черг.
Не було співаків, щоб спіти їх змаганнями,
Не було квітів, щоб бросити на труп,
Тільки грязь, тільки кров, тільки жахлива змаганнями,
Та звиття їх імена в небесний круг.
Герої без пісень, герої без слав,
Про них забув світ, позабував біль,
Та їх кістки вічно кричать із землі,
Про честь і про доля, про невмирущу ціль.
Федоренко Дмитро – Останній лист
Я пишу листка, не знаю, чи прийде,
На полі битви, серед гарматних голосів,
Люба моя, якщо я не повернусь сюди,
Пам’ятай мене, забудь про тривог.
Запахне весна, розцвітуть квіточки,
Ти гуляй садами, не сумуй для мене,
Заведи нову життя, полюби снів,
І знай, що я мав тебе в серці завжди.
Але я вірю, я повернусь назад,
Порваний лист крові впаде в грунт,
І буде перемога, буде радість дня,
Коли я буду близько до тебе й обіймуть груди.
Кравченко Софія – Голос покійних
Чути голос їх з землі, де вони спать,
Голос тисяч, мільйонів судьби завертаєть,
Вони кличуть нас, щоб пам’ятати про них,
І про те, що завдали людству чужі народи.
На плачуть матері, вже зігрілись від хвиль,
Дітей шукають, що загубились у битві,
Старці сидять в напівтемні, мовчать про біль,
І очі їхні, як вкритий лід, холодніють знову.
Та голос їх не утихне ніколи,
Буде лунати з покоління в поколінням,
І кожен, хто чує цей страшний крик,
Повинен пам’ятати про слізьми й крім.
Бойченко Анатолій – Мерзлий морозом
На східному фронті, де морозь кусає,
Солдати замерзають, як каміни стоять,
Їхній опір – останній, їхній крик – останній,
І смерть приходить тихо, приходить як брат.
Мерзлий морозом, брат, ти спиш,
Твоя улюблена ніколи не дізнається,
Як ти в окопі, холодний, як лід,
Чекаєш світанку, що не прийде вже.
Але імя твоє, як сніг, упаде на землю,
І той сніг розтане, коли прийде весна,
І матері знають, що синок їхній героя,
Що помер за честь, за волю, за мас.
Морозенко Ганна – Трагедія дівчинки
Дівчинка малесенька вбігала в бомбосховище,
Рука матері – останній тепло, що відчула,
Бомба впала, грім загрявітив хату,
І все затихло, як смерть, що чекала тут.
Не встала більше дівчинка зі сну,
Не бігала по городу, не сміялась в сад,
Лежить у землі, де тисяч таких, як вона,
Де смерть сидить на троні з посміхом вав.
О боже, чому невинні страждають за гріхи?
Чому дітям доля такої неправди позавче?
Дівчинка та спить під землею, і голос її,
Кричить до нас: “Хай більше не буде війни вже!”
Шевченко Юрій – Партизанський гімн
В лісах темних, де орли не літають,
Партизани ведуть боротьбу з тінню,
Вогонь розпалює серце у грудях,
І слово “воля” звучить, як гімн.
Вони не здаються ворогам цих земель,
Вони вірять, що перемога близько,
Кожен постріл – це зерно надії,
Кожна ніч – це віра у світ, у добро.
Лісові тини хранять імена їхні,
І коріння дерев, як обереги,
Чекають часу, коли волю сповістять,
І партизани вийдуть на світ із сліз.
Андрієнко Лідія – У концтаборі
В концтаборі темному, де мук немає кінця,
Людей позбавляють надії, дня й життя,
Вони ходять, як привиди, з очима без світу,
І молять бога про милість, про кінець страть.
Але дух їхній не зламається ніколи,
Вони пісні співають у ніч потайки,
І пам’ятають про дім, про близьких, про волю,
Хоча стіни навколо палають від крики.
Коли буде визволення, люде мої,
Коли вийдуть живі із цього пекла?
Коли світло солнця впаде на ці труни,
І люди, живі ще, зможуть з’їсти хліба?
Мартиненко Руслан – Наступ весни
Прийшла весна, хоча чекали осені,
На полях, де цвітуть костички квітів,
Вивільнено землю від заморозків й лютої снігу,
І голос птахів звучить, як молитва.
Але не вся земля жива отримала,
Часть землі спить вічно під могилами,
І весна не може розбудити їх,
Хоча сонячне тепло падає золотом.
Ми бачимо весну, та серцем знаємо,
Що кожна квітка виросла на крові,
Що кожна пташка поєм співає за них,
За тих, що спали в землі, де весна не пробуджує.
Захаренко Борис – Неповернені
Вони йшли, і не повернулись,
Матері чекали, та чекали марно,
Вони сидять в темні гілляс й плачуть,
Про синків, про батьків, про мужів рано.
Вулиці пусті тепер, без голосів,
Вікна темні, мов оченята сліпі,
Бо люди йшли, бо люди загинули,
І не повернулись з полів гарячих.
О боже, що вовкови войни спустили,
На людей невинних, на села й города?
Тепер сидять матері, що не знають,
Де спять їхні синки в землі чорнована.
Горбачук Кирило – Весна сорок п’ятого
Коли прийшла весна сорок п’ятого року,
Коли перемога світлий луч пробив,
На полях України запахло волею,
І люди сльозами радості вмивались.
Але ціна перемоги – така висока,
Що люди плакали радістю й болем за раз,
Тисячі, мільйони не побачать цієї весни,
Що розцвітає на полях, де кровь пролилась.
Та весна п’ятого року все ж прийшла,
Несучи обіцянку нового дня,
І люди вірять, що правда перемогла,
Що воля й честь вище за смерть й врага.
Коненко Тетяна – Тишина фронту
На фронті тишина – це гірше, ніж грохіт,
Тишина означає, що бій закінчився,
Що люди вже не чуть голосів один одного,
Що смерть стояла тихенько й забрала їх.
Тишина фронту – це голос покійних,
Це зойк неживих, що лежать на гноїсті снігу,
Це рефрен вітру, що носить з собою прах,
І запах землі, що навіки вже залежить кровю.
Та й після тишини постає звук –
Звук слів молитви, що шепчуть жінки,
Звук kroків, що вразі до домів без чоловіків,
Звук тишини, що залишилась навіки.
Кравченко Ніл – На могилах героїв
Приходжу до могил я кожен день,
Несу квіти, несу молітви й сльози,
На кожній могилі – невідоме ім’я,
Та знаю я, що мужні люди спять.
На могилах героїв світ замовк,
Квіти в’ядеть, але тепло не гаснее,
У сердцях живих горить вогонь памяті,
Що ніколи не буде вогнем погашен.
Я звертаюся до могил із мольбою:
Простіть нам, герої, що ми живі,
Хай гідно живемо, хай честь храним,
Щоб честь ваша не була для нас марна.
Павлюк Максим – Гарнизон останній
В гарнізоні останньому, де бій вже вганяє,
Солдати чекають команди на вихід,
Вони знають, що це бій останній їм,
Та не відступають вони, не гнуються.
Командир каже слова, що в грудях палають,
Говорить про честь, про волю, про рідню,
Про те, що якщо впадуть вони, впадуть славно,
І пам’ять їхня буде жити вічно.
Гарнізон останній атакує вперед,
Криком “за батьківщину!” гнуться в атаку,
Вони знають, що це останній їх крок,
Та роблять його мужньо, як герої.
Морозов Глеб – Рана невидима
Не всі рани видно на тілі,
Деякі рани – що в серці й душі,
Вони не заживають ніколи,
Вони болять, коли буває тиш.
Воїни повертаються із війни,
Та війна не повертається з ними,
Вона живе в їхніх снах, в темні ночі,
Вона світить очима, мов привид.
О, яка бідоль людській долі,
Що мусить носити рану в грудях,
Що мусить жити, але не жити,
Що смерть не приймає, але й не пускає.
Грицай Вікторія – Матерієве молодення
Матерія чекала, і волосся сіріло,
На рух кожен, на звук кожен звик,
Може, син повернеться, може, муж живий,
Та в сердці гула тиша, що знає вже біду.
Листи приходили, та рідко, та із болем,
Слова щасливо писані бачить мати й плаче,
Бо знає, що листа того наступної не буде,
Що син її спить вже під землею чорною.
Матері, матері, святі матері землі,
Ви нанесіт покоління нових на плече болю,
Ви носите в серці могилу по кожну дитину,
Та все ж живете, та все ж молитеся, та все ж вірите.
Сідик Павло – Мовчання фронту
Мовчання фронту – це мовчання гірше смерті,
Бо в цій тишині живуть голоси ночей,
Голоси тих, що упали, що упала мента,
Голоси, що кричать, та ніхто не чує.
На фронті мовчать люди про любов,
На фронті мовчать люди про дім,
На фронті мовчать люди про надію,
На фронті живе тільки мовчання самотньої мерзне.
Та й коли повертаються вони з фронту,
Вони мовчать і далі, до кінця життя,
Вони носять мовчання, як хрест на спині,
І в мовчанні тому живе вся їхня війна.
Романенко Іван – Залізний вітер
Залізний вітер дує із сходу,
Несе із собою холод і жах,
Солдати стискають рушниці в руках,
І молять святих про мільцю, про ласку.
Залізний вітер – це вітер войни,
Це дих мерзлого смерти й зла,
Це голос врага, що вже біля воріт,
Це останнього попередження крик.
Та кровь в груді солдата гаряча,
Вогонь у серці не гасає,
Вони стискають залізо в руках,
І чекають, коли залізний вітер затихне.
Юрчак Елеонора – Дівоче кладовище
На дівочому кладовищі квіти не ростуть,
Лиш хрести стоять, як солдати в строю,
Дівчатки мертві спять, не пізнаю вси,
На скільки років запізнилась їхня весна.
Дівоче кладовище – це топ стиглого болю,
Це місце, де смерть не вибирає за віком,
Де молодість й красу забирає в цяв холодну грунту,
Де рок помирає за роком, рік за роком.
Але в землі тій спять мрії й сподіванння,
Спять магії, що мали б розцвітати,
Спять пісні, що мали б лунати в сонячний ясний день,
І краса, що мала б кружляти у тиші.
Ющенко Микола – Обгоріле село
Село обгоріле лежить, мов труп,
Хати чорні, мов кістки скелету,
Земля паде від золи й вогню,
І люди, як привиди, бродять у смутку.
У церкві обгорілій сидить старець,
І молиться до святих образів чорних,
Де його жінка, де діти його,
Поховані десь у землі непокійній.
Село обгоріле – це плач земль,
Це стогін України, що поранена,
Це голос, що кличе до справедливості,
До того дня, коли суд буде восстановлен.
Пилипенко Артем – Скорбота по брату
Скорбота по брату – це чорна туга,
Що живе в грудях, як вугля розпалювані,
Гарячої, що не гаснее ніколи,
Що палить, як полум’я, в темні ночі.
Брат мій уже не повернеться,
Вже не буде його голосу в хаті,
Вже не будемо ми разом, як раніше,
Коли світ був молодий, і небо було голубим.
Та скорбота та – це святоша скорбота,
Бо живе у мені пам’ять про нього,
І кожен день я вбираю скорботу, як мундир,
І ношу її з гідністю до могили.
Буценко Полина – Німа, немовна痕
Немовлята, що народилися у войні,
Не мали шансу спивати першу пісню,
Вони помирали від голоду, від холоду,
І матері сиділи в мовченні, що нема слів.
Немовне, немовне дітство,
Але дітство все ж траву отримало,
Траву від батька, якого ніколи не знали,
Траву від матері, що розповідала про любов.
Та коли повертаються батьки,
Вони бачать дітей, яких не видили,
Дітей, що виросли в лихоліттю,
Дітей, що несуть у серці рану невидиму.
Завальський Сергій – Воля в цепях
В цепях сидить воля, але не здається,
У грудях палає вогонь свободи,
У очах горить зірка незгасима,
Яка светить навіть в найтемнішу ніч.
У концтаборі, в окопі, в тюрмі,
Люди носять волю, як святу реліквію,
Вони не можуть її забути,
Вона живе в них, як вода в річці.
А коли приходить день визволення,
Воля випускається з цепів,
І люди падають на землю, плачуть,
Плачуть від радості, що стояла рядом.
Кучеренко Ярослав – Пісня невмираюча
Пісня спалює на устах солдата,
Пісня про батьківщину, про дім,
Пісня про любов, що чекає вдома,
Пісня, що не забути, що не загубити.
Ворог може забрати все у воїна,
Може забрати здоров’я, силу, молодість,
Але не може забрати пісню,
Що живе в груді, як жива вода.
Пісня спалює, пісня гріє,
Пісня дає сили й надії,
Пісня вибирає час для миру,
І стає гімном поколінню, що прийде.
