Франко Іван. “У тіні Петрарки”
Петрарка співав про Лауру з болем,
І я, як він, шукаю в слові світ,
Де серце б’ється рівним, теплим волом,
І дума не знаходить мені літ.
Але любов, що воскрешає звуки,
Жива в перекладах і в снах,
Залишає на пальцях мудрі струни,
І нас єднає через часу страх.
Кочубей Євстахій. “Данте й вічність”
Коли читаю “Божественну комедію”,
Бачу Беатріче в маревах вогню,
Данте слідує крізь темну беду,
Ведений光 на крилах крилу.
Так й я блукаю в гарячих мареннях,
По сходах люблю стелю неба шукаю,
І в кожному рядку — святі мучення,
Де вічність і душа одне дихають.
Шевченко Тарас. “Шекспір і серце”
Розомлілі сонети Шекспіра мене звуть,
Де роза й шип в любові єднаються,
І слова, що на сцені голосять,
В грудях людських усім серцям крушаються.
О, як велик той англійський поет!
Змалював він любов у всій красі,
Що після смерті років сотня йде,
А серце все ще б’ється у лісі.
Костомаров Микола. “Гете й Маргарита”
Гете писав про недозволену страсть,
І Маргарита гинула в вогні,
Їхня любов — це вічна людська власть,
Що танцює крізь все чорні дні.
У “Фаусті” живить любов надія,
Що можна все пізнати і спасти,
Й коли душа перебуває в битті,
То згадує про першої любові святі.
Боян Н. (Псевдонім). “В серці Байрона”
Байрон палав романтичною ніччю,
Його герої миром брели в борні,
На парусах розкішних бродили річею
Через безмежні серця міцні скорні.
Його любов — це грім і блискавиця,
Це страсть, що не зберігають за палати,
Це дух, що серед смертельних лиця,
Живе, мов бог, у творах і в святі.
Номис Максим. “Пушкін і Татяна”
Читаю листа Татяни до Онєгіна,
Де дівчина дарує серце сліз,
Й Пушкін малює в грані словиної,
Любов, що боліє, як вишневий слід.
Онєгін не почув її святого крику,
Але в тих стовпах вічність буде жити,
І кожна дівчина дізнається велику
Про те, як можна серцем відлітити.
Василевич Василь. “Лермонтов і небо”
Лермонтов чув небесні трелі,
У серці мав той божий блиск,
Його герої верхи летіли
Туди, де межує любов і ризик.
За чорний океан плив він душею,
За недосяжною зіркою в ночі,
І кожна строфа вторить тишею
Любові, що не можна вмоки.
Морфа П. “Гюго і Езмеральда”
Гюго писав про опалену красу,
Про дівчину, якій ніхто не служить,
І граф любив її з святою страстю,
Але судьба їх розлучила нудь.
Катедраль Амьєнська стоїть святою,
А в ній любовь запечатана в камні,
І той роман нам дарує сміяю,
Що чувство сильне вище за беди.
Костенко Ліна. “Керуак і дорога”
Керуак писав про вільну душу,
Що мчиться по дорогах Америки,
І в кожному місті, в кожній грушу
Любов легка й як дим, невеличка.
Його герої шукали сенсу
В ночах клубів та в запиленій дорозі,
Й любов для них — то божа гра,
То миг прекрасний, що не може розти.
Драй-Хмара Юрій. “Камю й абсурд”
Камю малював світ, що не має дна,
Де люди гублять сенс в порожніх днях,
А серце вмирає, коли судьба нордна
Розправляє крила в беспечних полях.
Але й в тій холодній філософії
Розквітає любов, як квітка сміла,
Що дарує людині святу симфонію
І надає її розраху крила.
Бойчук Вяч. “Гарсія Лорка й смерть”
Лорка співав про чорного ангела,
Про смерть, що танцює в іспанській ночі,
Його любов — то цвіт гранадника,
Що вяне швидко, але часто торчить.
І в кожному його сонеті в рифмах
Розпалюється серце без границь,
Де смерть й любов танцюють у дифті,
І жизнь стає прекрасною мить.
Козак Сергій. “Еліот і пустеля”
Еліот писав про пустку в серці,
Де люди ходять мов сліпі в темні,
А душа їхня — то суха персь,
Що просить крапель, але не дозвані.
Та й там, у пустці духу і розуму,
Любов пробивається крізь тріщини,
І дивна та святая любов-журба
Возносить людину на гари висічні.
Калениченко Н. “Борхес й безкрайність”
Борхес писав про бібліотеку всіх світів,
Де книжки множаться без кінця,
Де кожна сторінка таїть відслів
Про вічність, що живе в серцях.
І серед букв тих чарівної мови
Любов безмежна, як простір квантовий,
Де кожний миг може відновити
Всю красу неба молодіжною волною.
Павличко Дмитро. “Рільке й ангели”
Рільке молив ангелів чути біль,
На крилах смерті нести через ніч,
І в Сонетах до Орфея — піль
Любові, что не вмирає ніч.
Великий чеський поет віщував,
Що серце в тишині чує голос,
І той, хто дослухається до звуків,
Побачить ангела в ночі сумеречний волос.
Аркадій Федоренко. “Вергіль й Беатріче”
Вергіль спрямував Данте через ад,
І Беатріче чекала в раю,
Та дійсна сила их святої любові
Давала сил йти далі скрізь беду.
О, як велика та любов святая!
Що вона поднімає душу вверх,
Що скрізь вогонь і льди безмежні, знаю,
Любов спасає з гибелі, як зверх.
Коломієць Л. “Поу й меланхолія”
Поу писав про чорну меланхолію,
Про ворона, що вічно каркає,
І дівчину, якій не дарує золю,
А тільки смерть й пустка танцює.
Та в тій безнадійністі прекрасній
Живе любов, що прикута до болю,
Що дарує людині сили трансфінальні
В боротьбі проти судьби і долю.
Павлюк М. “Саді й розкіш”
Саді писав про розкіш й про грішність,
Про те, як тіло й дух єднаються в танці,
Його любов — то вираз вільної численности,
Що визволяється від завіси, по сці.
У його творах палає бажання,
І кожна строфа — це стогін тіла,
Що шукає в коханні спасання
Від душної клітки матеріялу.
Сич Василь. “Мільтон й Евангелія”
Мільтон писав про падіння ангелів,
О тому, як люблять в раю й в аду,
Про Адама та про Еву давніх
Там, де любов почалась на початку.
Його епоса “Втрачений рай” велика,
Де смерть та любов таниця грають,
І дивна, грізна й небезпечна миг
Єднає серця сил беззмовних.
Червоненко О. “Метерлінк й синій птах”
Метерлінк шукав синього птаха,
Що приносить счастя в дім,
І діти блукали в ночах, але ах,
Розуміли: птах живе в них, навіть в дим.
Любов — то той синій птах прекрасний,
Що таїться в найглибших грунтах,
І той, хто знайде цю мету святу в гасній,
Узнає счастя в сердечних голосах.
Григоренко Г. “Оскар Уайльд й утеча”
Уайльд писав про красу й про утеку,
Про те, як добро й зло танцюють в парі,
Його романи дарують людям в німі
Відповідь на питання: що ж таке гарне?
А дійсна відповідь живе в любові,
Що не зважає на мораль святих,
Що дарує людині сили й в новій крові
Танцюють сени й образи щоденної.
Луценко Н. “Сартр й свобода”
Сартр писав, що люди засуджені,
Бути вільними й відповідальними,
І в світі, де немає Бога в темні,
Любов — це вибір, щирий й дійсний.
Його герої вибирали путі,
Що вели через больові долі,
І кожна осмисна, святая нутрь
В любові знаходила сенс і волю.
Коваль В. “Фіцджеральд й століття”
Фіцджеральд писав про “золотий вік”,
Про красу, що швидко уходить,
Про те, як в танці ночей душа й тіло
Знаходять друг друга в вічних бігах.
Його роман таїть в собі роки
Любові, яка не може довго длиться,
Але залишається спомин святий
У серцях тих, хто знав ту красу вчиться.
Дзюба І. “Йейтс й роза”
Йейтс писав про магічну розу,
Про то, як в квітці таїться весь світ,
І дівчина його вічна дума в позу
Живе в його творах на вік і вік.
Ірландський поет знав у любові
Таємницю, що лежить в основі
Усієї красоти й всієї ночі,
Де серце б’ється в чорній вельмі рочи.
Мар’яненко І. “Апполлінер й кальлиграфія”
Апполлінер з слів творив картини,
Писав розривистим, як серце б’ється,
Його любов — то образ без граници,
Де буква й чувство разом танцюється.
Французький поет революціонер
Дарував слову нову енергію,
Й в кожній його каллиграфії
Живе любов, як пестрий сенатор.
Сімоненко В. “Ахматова й смуток”
Ахматова писала про тяжкий смуток,
Про те, як розлука режить по серцю,
Її любов — то болючий путь,
Що не забути й в смерті ні в чому.
О, як велика та російська дева!
Вона знала, що таке дійсна печаль,
І в кожній стрічці її, кожній развлечаль
Живе любов, що вмирає й воскрешалась.
Маланюк Е. “Мандельштам й камінь”
Мандельштам писав про камінь слова,
О тому, як поет буває палаючим,
Його любов — то архітектура
Красоти й болю, що стоять бестрашно.
Російський поет великий й гордий
Знав цінність слова й цінність істин,
Й його любов живе в творах в квітні,
Як монумент, що вічен й непохитний.
Гончар О. “Цвітаєва й письмо”
Цвітаєва писала листи пристрасні,
До того, хто її не любив,
Її любов — то граненеплано-ясні
Емоції, що серце розривали в жив.
О, та російська муза гариця!
Вона знала про безвісну сприйму,
Про те, як серце може полюватись
І таяти у власній маяти крупу.
Кравець М. “Кафка й перетворення”
Кафка писав про чудовисні граймарення,
Де людина втрачає свою суть,
Та й його любов — це терна для вічного знання,
Що серце й розум грізно танцюють.
Чеський писатель гений й мудрий
Знав про отчуження й про страх,
І серед цих видінь змутних, недорідних
Живе любов в тисячах серцях.
Погиба І. “Сойка й пісня”
Харпер Лі писала про те, як сойка
Гарно поєт, та гріх — ловити їх,
Її роман про справедливість, про геройку
Несе й про любов, що живе за лицею.
Американський письменник добрий й святий
Дарував людям сенс моральний,
А в кожній лінії його твору розкладний
Живе любов, що не зупиніть фіналь.
