Весна приходить з тишею в серце,
коли розтане сніг на полях білих,
і перші бруньки розпускають вмерлі
гілки, що спали зиму довгу, мовчки.
О, як чудово, коли небо синє
дивиться вниз на землю з висоти,
і в полі співають птахи ранні,
розбуджені від дивної мрії.
Весна — це віра в чудо і в добро,
це воскресіння всього живого,
коли природа п’є вино з ново,
і світ дихає молодістю зна́вно.
Крокуси жовті пробилися крізь біль,
крізь холод ранній, крізь останній сніг,
і кажуть світові: живи без бід,
живи, весна йде, буде вільний біль!
Під небом світлим, розпрацьованим,
текуть ручейки з гір на низ до мене,
і разом з водою спливає на мене
забуття зими з її гніївом старим.
Весна розквітає як серце молоде,
що вперше почуло в собі біль кохання,
І кожне дерево поет й чаклун одне,
творить червоною листвою світовидіння.
Весняний дощ — це божественна ласка,
що дарує землі живу воду,
розмиває межу між мною й радістю,
і світ стає по-новому багатий.
Чути голоси птахів у гаю,
як вони співають про любов,
про те, що зима відійшла далеко,
і світ прокинувся вже напрочуд.
Верба схиляється над тихою водою,
розпускає сережки золотаво-зелені,
і я дивлюсь на цей образ дивовижний,
розумію, що весна — то божеств зміцнення.
Весна дихає рівно й сильно,
розпрацьовуючи землю старо-добру,
і в тій роботі — велика таємниця,
що життя — то вічний танець, велич і боротьба.
Перші листки розпускаються тихо,
як дитина будить перший раз,
І в цьому чуді вбачу я свідчення
про те, що смерть не остаточна раз.
Весняна ніч душист і темна,
повна шепотів і таємниць,
І зірки дивляться на землю,
як мати дивиться на дитину в люльку.
Весна тече крізь жили землі,
як крові новой з серця почуття,
І хтось у далі грає на флейті,
й танцюють весело траву й кущі.
Весна — чарівниця без слів,
Що дарує світові чари й благодать,
Розпускує квіти в полі вільно,
Й кличе у небо ганиб жаб.
Але вже знаю, що за весною
прийде відносне лето гаряче,
і буденність змете чари ранні,
та вірю — в душі поет весна жити буде.
Річка, розлита від талої води,
несе в собі велич того часу,
коли весна вриває ліс відко́ди,
й розбиває закути льодяні в праху.
Тополя молода піднімає гілки
до неба ясного й чистого вже,
Мов молоди дівочі руки,
що клянуть небо в надії й желі.
Грім далеко, як голос богів,
Розтрощує тишу ночей осінніх,
І весна вибухає нарешті,
давай спасення з уст сонця рідно.
Фіалки малі сховались в траві,
як таємниці дівочі й святі,
І хто їх знайде, той зрозуміє,
що Бог на землю дивиться й святить.
Весна буйства дикого насичена,
де все розходиться по-новому,
Й людина мала стоїть збентежена
перед могутністю мудрого космосу.
Світ перевертається з ніг на голову,
коли приходить весна й розпочинає
танець велич свою первородну,
й людина чує голос вічний Божественний.
Липа весною як костел святий,
розпускає гілки мов до молитви,
І в цьому чуді розумію я сам,
що смерть це лише явище тимчасове, святе.
Весна живе в душі моїй давно,
навіть коли надворі хмара й холод,
І в тій душі цвітуть краї мрійні,
де птахи співають про вільність й доблість.
Земля робить кульбіти весною,
виставляючи грань нову й чисту,
І в цьому русі бачу повість суму,
про те, що світ — то лиш театр розписний.
Весна кличе в дорогу сердця,
щоб кидали вони біль старий,
І вслід за голосом ведучим танці,
танцювати буть вільно й чарівно.
На гранівають світло й тінь,
де весна танцює у равлика,
І я розумію, що буття мис —
то вічна гра, вічна боротьба.
Весна — це дар від богів небесних,
щоб люде знали про велич світу,
Й в цьому дарі — та таємниця святе,
що смерть і життя — то брати й сестри.
Виріння цвітів по полях широких,
як сніг білий розтає на землі,
І в цьому чуді вбачу я дзеркало,
де душа людини вибухає в воду.
Весна – це стоп до богів від землі,
щоб вони знали, як люде чекають,
На той момент, коли все розквітає,
й світ стає щаслив, лагідний, чистий.
