Внучка
У хаті тиха, за вікном зима,
А внучка мала грає у дома.
Її сміх звучить, як дзвіночок ранку,
І радість дарує мені в поту праці.
Очі блакитні, як небо весни,
Слова її — ніжні, як троянди сни.
О, яка радість за стільки літ ждати,
Щоб внучку люблячу в житті мати.
Подарунок долі
Народилась внучка — ось радість велика,
Як сонце пробивчик крізь льодяну ніч.
Її маленькі ручки, усмішка й затишна,
Дарують мені надію, бажання й міць.
Вона — золота нитка до синього неба,
Світ новий, чарівний, розтопив мій лід.
Завдяки їй знову розумію я,
Що життя — прекрасний, чарівний хоровід.
Ненька моя внучка
На колінях сидить внучка мала,
Своєю любов’ю мене упіймала.
В очах її блиск якогось чуда,
І думка моя уже не до людей.
Вона мої волосся сріблясті гладить,
І кажет: “Бабусю, тебе я люблю!”
Від тих слів мені серце побільшало,
І знову в душі виростає весну.
Спадкоємиця
Передаю їй своє дідівське благородство,
Що жилою пробігала крізь вічні роки.
Внучка моя — це спадкоємиця,
Посередниця давніх нам високих ідей.
У крові її тече моя крев наша,
І пісні предків лунають крізь час.
Вона — надія нашого роду,
І душа України біліє в очах.
Вечір з внучкою
Коли заходить сонце за гірку,
І в хаті світилось пророде вогонь,
Сідає до мене внучка, мала дівчинка,
І просит розказати казок про días.
Її цікавість — немеркне світло,
Питання сипляться, немов роса з квіток.
Розповідаю їй про день давнини,
Про минулі літа, про героїчні дніки.
Біля колиски
Колиска гойається у ночі,
Внучка мала спить, як ангелок рай.
Я стою при ній у темній темноті,
І молюся тихо за неї до країв.
Її дихання — ритм мого серця,
Її спокійний сон — мій мир на днях.
О, як люблю цю мініатюру Божу,
Що спить передо мною в колисці, як в снах.
Перше слово
Внучка вимовила перше слово своє,
“Мама!” — прозвучало святе, золоте.
І я розумію, що ось воно, чудо,
Що жде вся душа на цвіт розквіте.
Від радості сльози по щокам текли,
Світ став для мене яскравіш, ясніш.
Одне невелике, невинне слово,
А я почув у ньому безсмертна пісень.
Мої і не мої
Внучка — своя і не своя одразу,
Частина світу, що я не творив.
Але ж у крові її мій слід,
І в серці її грає мій спів.
Я навчу її плакати і сміятися,
Розповім про весну, про душу, про віру.
Вона буде найкращим моїм спадком,
І гордістю золотою мене біля світу.
Зустріч
Коли вперше взяла я внучку на руки,
Світ розколихнувся, затарахав грім.
Це був момент святий, святочний, нібито
Вся вічність в одну мить упала стрілою вниз.
Її вага на моїх старих руках,
Теплом розливалась мені по грудях.
І знала я тоді, що це — сенс життя,
Що в ній моя і дочки і мої дні.
Внучка і природа
Водимо внучку в ліс, де шумлять смереки,
Де птиці співають пісні про весну.
Вона ловить сонячні промені в долонях,
Бігає босою по м’якій красі.
Природа — найлучший учител для неї,
І в тишині лісів розквітає душа.
Я бачу, як внучка становиться білша,
Як з нею зростає святочна любов.
Бабусини руки
Мої стомлені руки розтирають її спину,
Розказую старі казки про лісні краї.
Вона засипає на моїх колінах,
І я розумію — ось це й є рай.
Морщини на моїх долонях — це роки,
Що сподіви навчити внучку житися.
А вона притискається гарячою щічкою,
І мені здається, що я молода знову.
Гра в казку
Внучка наділась королівою в казці,
А я грав короля, що дарує квіти.
Золоте сонце грало крізь завісу вікна,
І світ став магічний, таємничий, святий.
Її сміх — це грім королівськый у палаці,
Її хід — це вальс у векдьах гідростанів.
Я забув про роки, про болі й невдачі,
Бо в цій грі виросла для мене новий стан.
Колискова для внучки
Спи, голубочко, спи, моя квіточко,
За вікном світ чарівний гойнеться крізь ніч.
Я співаю тобі старовину, повість,
Про великі серця й про героїческу рать.
Спи спокійно, внучко, в колисці святої,
Ангелочки стерегтимуть твій святочний сон.
Я молюся за тебе, за твою долю,
Щоб щастя з тобою танцювало в хороводі.
Очима внучки
Вся земля видається новою в очах внучки,
Квітка — це дивовижна королева квітів,
Мурашка — це геній важкої праці,
А птахи — це янголи, що співають про мир.
О, яке щастя будити себе крізь її погляд,
Вбачати світ, як переживає його дитина!
В її наївності знаходжу я істину,
Що світ — це чудо, що лишень чекає на білі краї.
Волосся в вітер
Зав’язую внучці волосся в вітер,
Яких як найменше вільних пір.
Вітер розвіває їх крізь гай,
І я слідкую за цим танцем не рушаючи.
Волосся розвивається — це перелік мрій,
Що вилітають з голови малої дівчинки.
І я розумію, що вона — символ свободи,
Що волю в світ розносить, як вітер бере листя.
Перший крок
Внучка робить перший крок сама,
Не трошиться за мою протягнену руку.
Вона впаде — встане, знову впаде,
Але в очах горить невгамовна воля.
Я розумію в цей момент величину,
Що поховавши в собі непробудну силу.
Вона — це крапля морської води,
Що нестиме на себе весь світ, всю свободу.
Колір мерехтіння
Внучка дивиться, як танцюють вогні,
Морозом обсипані вікна на ніч.
В її очах відбиваються всі спалахи світу,
І кажу я їй казки про зміїв, про царів.
Мерехтіння вогнів у чорнім небі,
Мерехтіння її думок у голосні чистій.
Я розумію, що немає більшого чуда,
Як слідкувати, як розвивається дитина.
Піва у розряді
Внучка чіпляється за мою руку,
Коли йдемо крізь натовп невідомих людей.
Я розмахую рукою — й люде розступаються,
Бо впізнають у мені захисника.
Та руці справді — то святе скарбище,
Де впоклав я всю любов і всю волю свою.
Внучка — це той скарб, що ріс у цій руці,
І я охороню її від усіх невдач.
Казка про сніг
За вікном падає перший сніг року,
Внучка дивиться, вирізаючи очі в світло.
“Це сніговики,” — кажу я їй, розповідаючи казку,
“Що з’являються, щоб перевірити теплоту серець.”
Вона вірить мені — просто, невинно, святко,
І я розумію, що в цій вірі — вся величина світу.
Казка про сніг, казка про сніг та про красу,
Лишається в сердці навіки, як сніг на крові.
Портрет внучки
Малюю портрет внучки вугіллям на папері,
Спробую схопити її мегу, її спокій.
Але вугіль не передаст тієї ясності,
Що блиск у очах — то вічність боліт.
Та все ж намагаюся в кожному касанні,
Передати золотий час, що у нас є,
Бо знаю — рано чи пізно мінуть дні ці,
І портрет лишиться, як спогад про прекрасне.
Смій бути собою
Внучка розроста й запитує: “Хто я буду?”
Відповідаю їй: “Будь собою, маленька королева.
Не бійся бути іншою, не бійся гучати голосно,
Світ потребує твоєї неповторної краси.”
Я вчу її сміливості, що забув у собі.
Вчу її любити себе, без сумніву й шкоди.
І розумію, що вона — мій найкращий вчител,
Що у її душі вже горить правда і свобода.
Матір мого розуму
Внучка запитала: “Чому ти такий старий?”
І я посміявся, розказавши їй про роки.
Про те, як кожен день прибавляв мені мудрості,
Як вік — це скарб, а не прокляття на земле.
Вона слухала, і видно було — розуміє вона,
Що старість — то не беда, то красота та честь.
І я розумію, що вона розумніша мене вже,
Хоч мало їй років — в сердці вона мудра, як ліс.
Голос з майбутнього
Розважаю, какої голосу буде внучка,
Коли виростить, і буде співати про далечь.
Чи буде її голос лагідний, як роса на квітці,
Чи буде гучним, як грім під небесами?
Я намагаюся в кожному її вибиранні слів,
Помітити намік на те, хто вона стане.
Але розумію — вона напишить свою історію,
І голос її буде звучать для поколінь.
На колінах часу
Сидимо разом на колінах часу,
Внучка і я, дві частини однієї любові.
Вона ще не знає, що час каже крізь мою спину,
Що роки минають, як вода крізь пальці.
Але я знаю, і тому тримаю її ближче,
Кожен момент маю в пам’яті, як в записці.
Часом вона буде мною, і я буду нею,
І в цьому циклі буде вічна любов.
Глухонеме шепотання
Мовчки розказую внучці про душу,
Через дотик, через погляд, через мовчання.
Слова нам не потрібні, коли є любов,
Коли є розуміння, що не вимагає голосу.
Вона чує мене, хоч я мовчу,
І я чую її, хоч вона не мовить.
Це глухонеме шепотання любові,
Що гучніше за всі словесні заяви у світі.
Внучка — моя роля
Я змінив багато ролей у житті,
Але найголовніша — це роль дідуся для внучки.
В цій ролі я знаходжу сенс, знаходжу правду,
Знаходжу причину щодня вставати з ліжка.
Вона на мене дивиться, як на героя казки,
Не знаючи, що я звичайна людина з помилками.
Але для неї я спробую бути кращим,
Щоб виправдати ту непристойну віру в мене.
Спадок
Не маю я грошей, щоб залишити внучці,
Але маю пісні, маю давні казки предків.
Маю знання про землю, про небеса й моря,
Маю вічне пульсування українського серця.
Це мой спадок — нематеріальний, но дорогий,
Що передається від поколінь до поколінь.
Внучка збере його в свою душу,
І носитиме далі в світ як священний благородство.
Недивлячись на смерть
Коли приходять думки про кінець,
Я дивлюся на внучку і розумію — я не помру.
Бо в ній живе частина мене, частина батьків мене,
І ланцюг не перерветься, не зірветься ніколи.
Через неї я продовжу рости у світі,
Через неї моя любов буде жити в людях,
І можу я спокійно закрити очі,
Знаючи, що мій голос прозвучить крізь неї.
