Ходить mjesяц над степами,
Світить сріблястим промінням,
І землі святої грами
Шепочуть тихі гімни нам.
На горизонті золота зоря
Стає останньою помічницею дня,
І в тихім гаї ллється пісня,
Що душу дарує нам, як святиня.
Коли сонце встає над землею,
То тане голуба роса,
І природа сяє всією,
Роблячи землю чудо-краса.
Вітер вільний, як душа козака,
Мчить крізь степи без перешкод і слід,
Розкиває в тисячі чари-строка
Золотої на сонці ячміння обрід.
Чорне море розповідає
Про час, коли landet минає,
І біла піна розбиває
О скелі, гримлячи в грудні.
В густому лісі тишина святая,
Зелені гілки сріблять роса,
І птиця співає, серце співая,
Про вічну красу небес і чудес краса.
На небі серпня блакить вічна,
Гуляє хмарка біла, личка,
І зірка перша виблискає
На ночі, душу розпалює.
Хвилюється, мов море, злаків океан,
Припалена сонцем на благодать земель,
Стоїть селянин, слів не вимовляє план,
А серце його співає, вір, окрилена піль.
Коли весна приходить на село,
Топлять льодочки, збігають в ліс вода,
І земля оживає, звеселіло,
Розцвітає, вороків щаслива біда.
В морозну ніч на білім снігу
Стоять берізи, мов святиня,
І місяць їхнім тінню виду
Малює на землі святиня.
Гримить гроза крізь степи широкі,
Блискавка рветься в чорну гущ,
Природа грає гру могутні, строкі,
І чує серце біль і щич.
На березі річки Дніпра
Стою я, слухаю журбу,
Вода шумить, як мов до тепра,
Несе мені спомини в долю.
На лугу в сонці розцвітав мак,
І метелики танцюють в повітрі,
Природа дарує нам той висок,
Де серце людське чує смертість.
Над гірськими вершинами летить орел,
Розправив крила, вольний, як вітер сам,
І чує людина, як він здійснює біль,
На землі внизу розповсюджує нам.
Золоті листя падають на землю,
Танцюють в повітрі, від вітру відлітають,
І згадую я молодість, радість, стремлю,
Коли мене любили, мене шанували.
По пустих полях ходить сум,
Коса лежить в землі вовік,
І грає в душі людської струм,
Про те, що кожен-кожен смертельник.
Річка вранці скута туманом,
Немов в пелені святого сну,
І сонце грає промінням ясним,
Розкриваючи землі красу.
В серпні гроза проходить серед полів,
Гримить над селом, страхом налякав,
Але потім виходить сонце, дол
Омивши дощем, й небо посміхав.
Водоспад грімить в горах Карпат,
Біла вода спадає вниз з висоти,
І чує людина, як Господь то пав,
Творить чудеса, дарує красоти.
На літньому небі ясна блакить,
Ні хмарки, ні сум, лиш чистота,
Душа людини раділа, видить
Що світ цей прекрасний, мов та.
Облаки ливаються в небо,
Тому розповідають про мрії люд,
І стану я біля вікна, присліб,
Та слідкую, як мріяння пливе вгорі в худ.
Снігом вкрита вся земля біла,
Укривавши гори, степи, ліс,
І панує на землі тиша, мила,
Як буд в раї світлий, чистий голос.
На світанку озеро прозоре,
Мов дзеркало, відбиває небо,
І чув я голос землі з давніх сторіч,
Що природа нам дарує небо.
У туманах ліс стоїть, як замок,
Зникають в млі гілки, стовбури дерев,
І чувся я малий, як мі паломок,
Перед величчю мудрих, древніх слів.
На морі ураган буяє, грає,
Хвилі летять до неба, як бешкеть,
І судна тонуть в пучині, що гуляє,
Природа грозна, дикість і спомять.
Летять журавлі над полями золотими,
На юг спішать, крилами махають,
І їхній крик лунає гімнами,
Про те, що весь світ раділа, приймають.
В туманну ніч в селі немає світла,
Лиш чути шум дерев, журчання вод,
І серце чує голос, неві вітла,
Природи, що в невідомість лет.
Дощ весною омиває землю,
Дарує їй живу воду, нову силу,
І чує селянин в тій щедрій п’ємлю,
Надію на урожай, на долю, милу.
На морі захід сонця палає,
Огнем золотим небо пломінне,
І дух людський до неба літає,
Бажаючи надвічного, вічного.
