Любов палає в грудях, як вогонь,
що ніколи не гасне в ніч.
Вона приходить, мов священний звон,
і серце просить вільної течі.
Серце моє в неволі без причин,
коли твої очі дивляться в даль.
Я – вільний птах, але й в ланцюгах син,
любов моя – жахлива біль і даль.
Голос твій лунає крізь темряву,
як зірка в морозну зимову ніч.
Я слухаю, забув про славу,
забув про всю земну борець.
Поцілунок твій – це поцілунок волі,
що дарує мені крила і політ.
У твоїх устах знаходжу я солі,
що гасять спрагу мою вже багато літ.
Твоя тінь ходить за мною повсюди,
як вірний пес, як душа без тіла.
Я знаю, що мені вже не лікувати раниці,
що любов – це моя вічна й біла.
Дощ падає на моє серце,
як сльози невидимої богині.
Я чекаю, що ти повернешся,
що будемо разом на вершині.
Мова кохання – це мова німа,
що розуміють лиш два серця.
Ми говоримо без звуку й дима,
але чуємо сота голосу танця.
Я вільний в ланцюгах твого кохання,
я раб волі, я цар пустоти.
Мені байдуже на прокляття й дання,
коли з тобою буду я в висоти.
Две душі зливаються в одне,
як води двох річок у морі.
Ми створюємо світ, що тне,
крізь біль, крізь смерть, крізь гарячі гори.
Мій розум палає від тебе,
від твоєї ласки й теплоти.
Я готовий впасти на колено,
щоб гарячо цілувати ти.
Ніч обійма нас, як мати,
зірки дивляться в наші вічі.
Ми можемо разом танцювати,
крізь вічність, крізь смерть, крізь біль і печаль.
Море любові розбивається об скелі,
але воно повертається знову й знову.
Я тону в глибинах твоїх спеціально,
і кричу твоє ім’я, як молитву й слово.
Як осінній листок, що летить у вітру,
так моя душа летить до тебе.
Я не можу зупинитися в цій ритму,
бо ти – моя мета, моя вірь і легеня.
Твоя улюблена – солодкий відрубок,
що дає мені смак вічної жизні.
Я готовий терпіти кожну муку,
щоб почути твій голос в ночі.
Любов – це тюрма без стін,
де кожен день – нескінчена агонія.
Але я буду сидіти в ній донині,
коли почую голос твоєї гармонії.
Весняний бриз несе мені твій запах,
запах мирту й троянди в ніч.
Я знаю, що це – сон, що неправдивий,
але я все одно хочу цей птах.
Святе писання кохання написано
на стінах мого серця вечно.
Кожне слово – це печаль, що залишена,
кожна буква – моя смерть невинна.
Я – вогонь, ти – лід,
ми не можемо бути разом.
Але коли ми зустрічаємось, творимо чудо,
новий світ, новий час, новий разом.
Дух любові літає навколо нас,
як привид в старому замку.
Я не можу його зловити й тримати,
але я чую його в кожну мить, в кожну думку.
Гарячі сльози падають з мого обличчя,
як дощ на пустій землі.
Вони говорять про мою страсть і величі,
про те, що я можу, що я сміливий, що я вільний.
Голос темряви кричить мені,
що любов – це лиш ілюзія й брехня.
Але я не вірю цим кричам,
бо я почув голос твого серця.
Вічна розлука – це гіркота моєї долі,
але я не можу перестати кохати.
Я буду чекати, поки не впаду,
поки не повернешся, щоб мене визволити.
Осколки мрії розсипаються під ногами,
як скло біля порогу мого дому.
Я розпорошую їх, як прах попелу,
і рукою торкаюся неба голубого.
Танець двох тіл – це нескінчена сим-фонія,
що звучить у темній залі біля стін.
Ми рухаємось, як одна осіння листя,
як одна зірка в безмежній височині.
Розпач і надія живуть у мене разом,
як дві птиці в одному гнізді.
Розпач – це біль, надія – це світ,
і я не знаю, яку вибрати в цій борині.
Квітка кохання розквітає в мене,
її пелюстки м’яккі, як шовк.
Вона пахне солодко й гаркою,
але в серці вона носить отрут.
Я – птах без крил, що не може летіти,
але я все одно скачу й танцюю.
Мій серце – це мої крила,
моя любов – це мій вітер, що розвіває.
Монолог моєї душі – це крик у вакуумі,
що не чує ніхто, крім тебе.
Я говорю про біль, про вогонь, про смерть,
про те, як ти робиш мене вільним слугою.
На останньому побаченні ми не говоримо,
ми лиш дивимось у вічі один одному.
Всі слова уже сказані, всі сльози пролиті,
залишилось лиш цілування без кінця й помилки.
