Жадан Сергій — Південна ніч
На вокзалі вогні гасли один за одним,
людей більше не чекали на перонах,
тільки цвіркуни співали в траві
про те, що неможливо забути.
Машина їхала на південь,
крізь села, де собаки гавкали на місяць,
крізь міста, де тиша лежала, як пил,
крізь все те, що залишилось від раніше.
Хтось розповідав про блискавиці,
про дощі, що вмивають машини в полях,
про голоси, що чути крізь темряву,
про те, як змінюється серце при світлі гранат.
І ночі ставали все коротшими,
а дороги — все довшими,
а серця — все гарячішими від того,
що далі, в темноті, ще чекає на нас.
Жадан Сергій — Чорне море
Море чорне від гарматної смоли,
від пальива, від золи міст,
море пам’ятає кожен крик,
кожен постріл, кожну назву.
Вода несе на собі відбитки людських долей,
рибалки вже не виходять в час шторму,
бережа пустують від печалі,
від тиші, яка гірша за будь-які звуки.
Там, де раніше палали вогні маяків,
тепер горять їх рештки,
там, де пливли дельфіни,
тепер тільки холод і самота.
Але море пам’ятає.
Море залишить сліди на пісках,
море розповість правду хвилям,
море не забуде ні одного імені.
Жадан Сергій — На східній лінії
На східній лінії снігу немає,
тільки мерзнота в кістках,
тільки голоси, що доносяться крізь радіо,
тільки жовті ліхтарики в темряві.
Люди стоять у льодяних траншеях,
їх лиця замерзлі від часу,
вони думають про дім, про гарячий чай,
про те, як ще вони живі.
Кожна хвилина розтягується на години,
кожен звук міг би бути останнім,
кожен дихання — це чудо,
кожна молитва — це надія на те, що буде завтра.
І коли приходить світанок,
вони вже не впізнають себе в люстрі,
тільки очі залишаються живими,
тільки серця продовжують битися.
Жадан Сергій — Молода матір
Вона очікує листа, що не приходить,
день за днем вона сидить біля вікна,
її син далеко, в полях, де гудять гелікоптери,
де розбиваються мрії як скло.
Її руки дрижать, коли вона розраховує дні,
її голос тремтить, коли вона дзвонить у штаб,
її серце розривається від кожного вибуху,
який вона чує по радіо далеко від домівки.
Вона готує їжу, якої ніхто не їсть,
вона прибирає кімнату, в якій ніхто не спить,
вона пише листи, які невідомо чи дійдуть,
вона молиться богам, в яких немає імені.
І коли приходить ніч,
вона лежить без сну,
чуючи вибухи у снах,
чуючи голос сина в тиші.
Жадан Сергій — Руїни міста
Будинки стоять як кістяки,
вікна гляділи порожніми оками,
вулиці засипані цеглою і забуттям,
міста умирають голосно, потім тихо.
Люди ходять у масках — не від хвороб,
а від смороду розтління,
від запаху золи, яка колись була будинком,
від задухи втраченого майбутнього.
Школа вже не буде навчати,
храм уже не чуватиме молитв,
театр уже не гуляти голосами,
тільки раки в старих підвалах помітять темноту.
Але люди повертаються додому,
шукають у грудах те, що вижило,
плачуть біля порогів, що веде в нікуди,
мовчать перед тим, що залишилось.
Жадан Сергій — Військовий госпіталь
У госпіталі світло завжди палить,
людей мало, але страждання багато,
кожна ліжко — це історія,
кожна перев’язка — це боротьба.
Медичні сестри ходять як привидіння,
їх руки умиють дні і ночі,
їх очі видали більше, ніж має видати людина,
їх серця знають всі голоси болю.
Люди приходять туди зараненими,
люди залишають там частини себе,
люди навчаються жити знову,
люди забувають, як це було раніше.
І коли наступає ніч,
в темряві лунають кроки,
кроки доктора, що перевіряє пульс,
кроки сестри, що переносить букет хризантем.
Жадан Сергій — Під гімнаром
Люди співають мені гімн,
і я не знаю, де закінчується хвіст тиграа,
де починається крик сокола,
де сховалась моя молодість.
Гімн гучить у вушах,
як гудіння артилерії,
як звиск куль крізь повітря,
як монотонний гул чорних гелікоптерів.
Я розумію кожне слово,
про мужність, про честь, про землю,
про те, як живуть герої,
про те, як вмирають люди.
Та коли я закриваю очі,
я бачу не прапор над фортецею,
я бачу жовтий тюльпан на смерті,
я бачу дитину, що грає в руїнах.
Жадан Сергій — Привіт від живих
Мій друг пише мені з фронту,
його текст скорочений, як дихання,
слова порвані від спішу,
голос чути крізь екран.
Він розповідає про холод, що їсть кістки,
про голод, що їсть совість,
про втому, що їсть душу,
про те, як люди стають камінь.
Але він пише про сонце,
яке заходить синім, а не червоним,
про малого жабовика, що знайшли в окопі,
про те, як люди все ще можуть сміятись.
І я розумію, що він боротьсяз не тільки з ворогом,
але й з собою,
з тією частиною, що хочеть здатись,
з тією частиною, що хочеть вижити.
Жадан Сергій — Зима на фронту
Зима приходить, як сторож у ночі,
хлопці мерзнуть у траншеях,
вода у канавах перетворюється на мереживо льоду,
дихання видно, як дим від стаї сиґар.
Руки ніколи не теплі,
вони завжди мокрі від снігу або крові,
вони завжди дріжать, коли беруть гранату,
вони завжди мовчать, коли потрібно молитись.
Люди вибивають татаки на іш вимерзлих вуха,
щоб почути ще щось, крім ветру,
вони співають старі пісні,
вони думають про матір, про дім.
І коли наступає темрява,
ночі стають набагато довшими,
холод заповнює пустоти у серцях,
а люди стають все менше людьми.
Жадан Сергій — Дорога додому
Я забув, як виглядає дорога додому,
скільки поворотів робить річка,
скільки деревів растуть біля моєї хати,
як пахнуть ліси в розцвітіння.
Дорога обривається там, де починається смерть,
дорога ділиться на ті, що ведуть вперед,
та на ті, що не ведуть нікуди,
на ті, що вкладені телами.
Я йду по цій дорозі, як сонячник слідує сонцю,
але моє сонце — це наказ командира,
моя роза вітрів — це гу голос на радіо,
моя зірка полярна — це спалах в ночі.
Але коли я закриваю очі,
я все ще бачу хату з білими стінами,
я все ще чую голос батька,
я все ще знаю, що така дорога існує.
Жадан Сергій — Останній постріл
Він палив останній заряд,
слухав як куля розриває звук,
розумів, що це останнє эхо,
останній голос у його серці.
Тиша прийшла потім,
як смерть, що дочікалась,
вона просідала на землю,
прилягала до його щоки, як мати.
І він був один,
один з усім тим сніжком,
один з усім тим холодом,
один з усім тим полем навколо.
Але він був живий,
його серце ще билось,
його легені ще дихали,
він все ще міг чути — зірки поіснували.
Жадан Сергій — Чорний гелікоптер
Гелікоптер летить над нами,
його звук — це звук долі,
його крила — це крила ворона,
його прожектор — це око смерті.
Ми лежимо в траві, не рухаємось,
дихаємо так, як дихають трупи,
дивимось в небо, де немає зірок,
молимось богам, в яких нема імені.
І коли він пролітає,
коли його звук зникає,
коли небо знову темне,
ми встаємо, як воскресли.
Але ми вже не такі ж,
наші ноги тремтять,
наші руки дрижать,
наші серця б’ються, як полонені птахи.
Жадан Сергій — Рукавиця
На землі лежить дітяча рукавиця,
червона, як кров на снігу,
маленька, як мрія того, хто його скинув,
порвана, як доля кожного з нас.
Я піднімаю її,
як піднімаю всі осколки минулого,
як піднімаю всі разбиті надії,
як піднімаю себе кожен день.
І я не знаю, кому вона належала,
я не знаю, чи живе той, хто її носив,
я не знаю, де його матір зараз,
я не знаю нічого, окрім болю.
Але я беру цю рукавицю,
і кладу її у своєму кармані,
близько до серця,
як маленький спомин про те, що я людина.
Жадан Сергій — Святиня
У храмі свічки горять, як зірки,
люди стоять на колінах, як терновники,
вони молять богів, що не слухають,
вони плачуть перед іконами, що не плачуть.
Священик співає мантри для живих,
але вся церква смердить мертвецом,
весь престіл забруднений золою,
вся святиня скріванена guerra.
І я розумію, що бог далеко звідси,
що він залишив нас на горі самотних,
що він обернув обличчя від нас,
що він уже давно забув мою молитву.
Але люди ще приходять,
люди ще запалюють свічки,
люди ще молять,
люди ще сподіваються.
Жадан Сергій — Наказ
Comandir сказав: “Наказ!”
І ми рушили, як марионетки на ниці,
у вічність, в темноту, в невідоме,
у те місце, де вже не буде повороту.
Наказ — це один звук,
один слог, що розриває душу,
один голос, що відбирає волю,
один жест, що означає смерть.
Я йду, тому що я мусив йти,
я стріляю, тому що мені наказали стріляти,
я вмираю, тому що це був наказ судьби,
я прошу пробачення у тих, кого я вбив.
І коли война закінчиться,
я буду чути цей наказ у кожному звуку,
я буду бачити лице командира у кожному вогні,
я буду жити з цим наказом, поки не вмру.
Жадан Сергій — Жінка у місті
Вона йде по заново вулицях,
як привид, що пошукує себе,
її сумка порвана від пошуків,
її лице загубилось десь у дорозі.
Вона пошукує воду, де більше нема трубопроводу,
вона пошукує їду, де більше немає магазинів,
вона пошукує дому, де вже немає дому,
вона пошукує себе, де вже немає себе.
І люди спотикаються об неї,
як об камінь у дорозі,
вони не бачать її,
вони бачать тільки привида.
Але вона живе,
она каждый день живе,
каждый день вставає,
каждый день ходит по руинам своей жизни.
Жадан Сергій — Сміх у траншеї
Хтось засміявся в траншеї,
і сміх цей лунав, як дзвін на похоронах,
він розриває тишу, як гімнастка розтягує мотузку,
він розкриває болі, як ніж розкриває рану.
І всі зупиняються,
щоб послухати цей сміх,
щоб розуміти, що люди все ще живи,
щоб знати, що совість все ще не міцна.
Потім сміх затихає,
потім наступає нова тиша,
потім наступає нова ніч,
потім наступає всім знайоме—ждання.
Але сміх лишився в серцях,
сміх, що означає опір,
сміх, що означає людське,
сміх, що означає — ми тут, ми живи.
Жадан Сергій — Листопад
Листопад приходить, як часовий механізм,
листя падає, як молоді тіла на пові,
осень гасить вогні літа,
смерть приходить, одягнена в жовте і червоне.
І люди збирають листя,
як збирали колись спогади,
як збирали квітки в молодості,
як збирали надії на краще.
Але листя гниє,
листя чорніє,
листя стає золою,
листя повертається в землю, де вже лежать кості.
І тільки голі гілки залишаються,
як скелети на кладовищі,
як рука, що молить про допомогу,
як символ зими, що ще не прийшла.
Жадан Сергій — Голос по радіо
По радіо лунав голос,
голос диспетчера, що говорив про смерть буденно,
як мовимо про погоду,
як говоримо про хлібні ціни.
Команди йшли однією за одною,
людей посилали туди, де вони вже не повернуться,
координати давались, як прикмети,
вибухи слухались, як логічне завершення.
Я слухав цей голос,
і розумів, що це людина,
що їсть, дихає, молиться,
що тисне на кнопку, відсилаючи людей на смерть.
І я ненавидив цей голос,
я ненавидив цю людину,
я ненавидив себе за те, що я слухаю,
я ненавидив всіх нас за те, що мовчимо.
Жадан Сергій — Тлі доля
Моя доля — це річка, що не має гирла,
що текти туди, де немає моря,
що розбивається об камені, біля які сидять мої предки,
що не пам’ятає своєму імені.
Моя доля написана на вулицях, які я не обирав,
в окопах, що я не копав,
в крові, що вже не моя, а чужа,
в смерті, що вже не далеко.
І я не знаю, як жити,
як жити з такою долею,
як жити, коли кожен день — це підкидання монети,
як жити, коли смерть більш затишна, ніж життя.
Але я живу,
я йду далі,
я не сдаюсь,
я чекаю на чудо, хоча вже не вірю в чудо.
Жадан Сергій — Камінь
Я поклав камінь на камінь,
і збудував стіну,
стіну між мною і світом,
стіну між мною і болем.
Але стіна не тримає,
камені падають,
кожен падає окремо,
кожен впадає звуком.
І люди слухають цей звук,
вони розуміють, що за ним стоїть,
вони розуміють, що камінь — це все, що залишилось,
вони складають в кучу навколо мене.
І вже немає стіни,
немає захисту,
немає нічого,
тільки камені, що гаряче від мого серця.
Жадан Сергій — Останній день
Останній день приходить, як вже знаний гість,
я розумію його за кроками,
я розумію його за холодом,
я готуюсь, як готуються до батьки.
Я замітаю в хаті,
я прикрашаю коридор,
я готую ліжко,
я встаю на коліна перед прозорим.
Але останній день не приходить,
день йде далі,
не зупиняючись,
залишаючи мене в очікуванні.
І я розумію,
що останній день — це кожен день,
що останній день почався давно,
що я вже умер, тільки ще не упав.
Жадан Сергій — Пісня про мислення
Я співаю пісню, що нікого не чує,
я співаю про те, що забуло,
я співаю про воз, що розбився,
я співаю про людей, що так і не приїхали.
Мелодія гучить у пустелі,
в пустелі, де колись розстилалися поля,
в пустелі, де колись стояли міста,
в пустелі, яка колись звалася моєю батьківщиною.
І я знаю, що нікто не чує,
що пісня розпилюється на вітру,
що мелодія йде в нікуди,
що мій голос — це голос мертвеця.
Але я все ще співаю,
я все ще вірю,
я все ще чекаю,
і може, в небі, хтось чує мою пісню.
Жадан Сергій — Сумерки
Сумерки приходять рано,
вони приходять завжди з однаковою швидкістю,
вони приносять з собою звички смерті,
вони радять людям розраховуватися на останнім.
І люди готуються,
люди молять,
люди пишуть листи,
люди стискають руки своїх сусідів.
Темнота розповзається,
темнота охоплює все,
темнота заповнює кожну щілину,
темнота стає нас повніше, ніж світло.
І коли світання приходить,
люди знаходяться, що вони все ще живі,
люди дякуютьь богу за ще одну ніч,
люди готуються до наступних сумерків.
Жадан Сергій — На память
Ми плели вінки з трависти,
ми писали імена на деревах,
ми пропускали їх крізь кільця,
ми вішали на груди, як медалі за доблесть.
Ці імена будуть забуті,
ці трави посохнуть,
ці дерева впадуть,
це медалі розіб’ються, коли ми впадемо.
Але ми будемо писати,
ми будемо пам’ятати,
ми будемо прагнути,
ми будемо живи тільки в пам’яті тих, кого залишити.
І коли всі ми умремо,
сти імена залишаться,
ці спомини залишаться,
ці болі залишаться для наступних поколінь.
