Голос із темряви
Чув я стогін землі крізь дим і грім,
Коли розривалась на клаптики ніч,
І кров лилась ріками червоних снів,
І матері кричали, втративши дочь.
Війна – це не герой із давніх книг,
Не золота медаль на грудях честі,
Це – розпач матерів, це — переживань крик,
Це — смерть приходить гостем в кожен дім і місто.
Я чую голоси упавших хлопців,
Що мріяли про мир і тиху юність,
І стріли гадають про своїх отців,
Не знаючи ні днів, ні радості, ні трудність.
На розі долі
Стоїмо на розі долі, не знаючи, куди йти,
Коли гримить над головою гарматний гіркий спів,
І кожна мить нам дарована, як дивна благодать звіти,
Що ми ще живі, що ще б’ється серце, що ще маєм слів.
Війна вчить нас поважати кожен вдих,
Кожну зустріч із рідною душею,
Вона зриває маски з облич ваших всіх,
Показує, що справжнього в кожному є жаль гіркий.
Звучання тиші
В тиші після бомбу слід шукати голос правди,
В розбитих вікнах квітня бачити світ новий,
Той, що народиться із пелену розпачу й крові,
Той, що навіки вибиває в серцях людини нашої твердість й мілість.
Тиша – це не спокій, це — утримання диханні,
Це — момент перед новим гримом смерті,
Це — миля часу, де душа гостює,
Готуючись із новим днем до зустрічі.
Гарячий спів землі
Земля гарячає від крові й сліз,
І стогне під обважнілим ярмом,
Проклинає людей своїх за мрії без,
За тугу й за вічне, без снів, безбережне горем.
Але й сама земля противиться беді,
Підіймає траву крізь сніг намерзлий,
Розквітають квітки, хоч усе гарячить й гарячає,
І живе у кожнім пагоні надія нова, та гарячий спів.
В облозі часу
В облозі часу голос лине вгору,
До неба, яке й саме почорніло від бід,
Чорні хмари вешаються над селом, над горою,
І ніхто не знає, скільки їм ще років літ.
Той час, що тікав раніше меж пальців,
Тепер зупинився, назирає вниз,
На розбиті домівки й люди із очима засліпленими,
На воїнів, що падають, шукаючи свій рай й свій мис.
Пам’ять поколінь
Пам’ять передається з рук до рук,
Як вічна естафета болю й честі,
Батьки розповідають синам про звук
Гарматних пострілів у їхньому гніздові, місті.
І діти слухають, широко розплющивши очі,
Намагаючись зрозуміти, як можна così страждати,
Як можна мужньо вмирати коло ночі,
І навіть після смерти мати честь, славу й святість.
Вечір без світла
Прийшов вечір без світла й без святості,
Коли гаснуть зірки одна за одною,
І в темряві крикливо лунає звістка чорна —
Черговий день завершується ганьбою й мороком.
Дітей укладають мамини руки з трепетом,
Даючи їм свідомість про те, що світ жорстокий,
І лишаються на ночі сніт й забуття,
Як єдиний шанс забути про війну, про безпеку й про напевне.
Слово в темряві
Слово – це наше єдине зброя в темряві,
Коли вогонь гарматних гримить, як боргові мовці,
Слово дає надію, дає нам праву
Говорити про майбутнє, про миротворство й про волю.
Пиши вірші, брате, пиши слова на стінах розбитих,
Нехай кожна буква стане крупинкою золота,
Нехай люди читають їх і знову встають з небит,
Знаючи, що слово – це вічна святість, вічна воля.
Молитва без відповіді
Молюся, але Боже не відповідає більше,
Небо закрите грохотом й димом гарячим,
І молюся я вголос, я молюся їхній душі,
Молюся землі, молюся молодим, молюся з плачем.
Молюся, щоб прийшов мир, щоб гарматні німіли,
Щоб могли діти спати без страхів і переживань,
Щоб матері не чекали своїх синів у путі,
Щоб люди знову чули голос добра й чистих спів.
Після дощу
Після дощу землі пахне новизною й надією,
Вода змиває кров із травинок жовтих,
І з неба спускаються раз по раз птахи,
Як знак того, що не все загубленого й загинуло.
Але в каньйонах розбитих домів ще стоїть горе,
Ще лунає голос упавших у глибину років,
І каждна крапля дощу падає як сльоза,
На серце утомлене від сум і від невід.
Голос матері
Голос матері лине крізь ночі й дні,
Сумна пісня про те, що її син далеко,
На війні, де вогонь палає й грімлять звуки,
Де люди падають, як листя на землю в листопаді.
Матері чекають, сидячи за вікнами,
Очима святими гадуючи про майбутнє,
І кожен звук – це надія що той Коля жив,
Що повернеться з війни, обійме й розповість про всяку память.
Вічний крик
Коли гримить вогонь, коли смерть танцює в повітрі,
Розривається крик із грудей молодих людей,
Крик про несправедливість, про biль й страждання,
Крик, що вибиває душу й залишає рани.
Той крик не затихає ніколи, ніколи,
Він лунає в ночах, у тишині й у шумі,
Він гіркий, як смола, він жгучий, як вогонь,
Він — голос тисяч упавших, що вже не повернуться.
На межі
На межі життя й смерті стоїмо ми кожний день,
Дихаємо разом із воюючим світом,
І не знаємо ми наперед, чи буде нам окрема схема,
Чи упадемо й ми на землю холодну, покрита снігом й льодом.
Але стоїмо, дихаємо, живемо й не здаємся,
Борюся за кожний день, за кожний вдих,
Бо знаємо ми, що рожденні не для того, щоб мовчати,
А для того, щоб гарячо, щоб справедливо, щоб вільно жити.
Прощання
Прощаємося з домом, з теплом очага,
З матір’ю, що плаче, стоячи біля дверей,
І йдемо в темряву, невідаючи долі,
Щоб захистити волю, щоб берегти дітей.
Прощаємося з дитинством, з невинністю мрій,
З усім, що було близько й святе й свято,
І входимо в ночі, де вогонь і звук,
І молимся, щоб нас пам’ятали коли будуть раді.
Сльози землі
Земля плаче слізьми крові й розпачу,
Коли люди гадають, як можна такий біль терпіти,
Як можна видіти вмиранню, як розриваються серця,
Коли тісно обіймаємо сучасність і гадаємо про крок простий.
Сльози землі впадають у гарячий грунт,
І виростає там прозвіння, святість неземна,
Пам’ять про тих, що упали, що вибили грудьми своїми стіни,
Що мертві живуть в сердцах живих, навіки, навіки.
Безмовна ніч
Безмовна ніч стоїть над усім світом,
Як заклик тиші перед новою грозою,
І ми слухаємо цю безмовність, цю беззвучність зітхання,
Розуміючи, що це — молитва, це — звільнення із ланцюгів.
У безмовній ночі голосу звучать,
Голоси тих, кого більше немає,
Голоси дітей, що не народились,
Голоси матерів, що чекають все ще у порозі.
Сніг на руїнах
На розвалинах домів падає білий сніг,
Прикривав рани землі білою завісою,
І здається, що можна забути про все, про всіх,
Що в білій тишині народиться світ новий, святий.
Але під снігом ховаються сльози й болі,
Ховаються голоси, що вибивають двері,
І коли сніг танула, будуть видні рубці,
Будуть видні рани, що навіки залишаться.
Коридор часу
Коридор часу здається нескінченним й гарячим,
Коли йдемо ми крізь в день за днем,
Без надії, що буде кінець цьому маршу,
Без надії на мир, на спокій, на сон.
Але в коридорі того часу знаходимо ми братів,
Знаходимо ми сестер, що ідуть поруч,
Знаходимо ми голос, що гримить крізь темряву,
Голос надії, что не дає нам здатися й впасти.
Дитина війни
Дитина світитися очима, повними страху й болі,
Розуміє вона більше, ніж сотня дорослих людей,
Вона знає значення смерті, значення потери й горя,
Вона – дитина війни, вона – носій чорного болю.
Але й в тій дитині світиться іскра надії,
Бо вона вірить, що буде мир, що буде завтра,
Що буде небо без гарматних, гору без диму,
Що буде дозволено їй жити, грати, мріяти.
Дорога в безпеку
Дорога в безпеку пробита крізь кров й дим,
Дорога, по якій йдуть люди з останньою мрією,
Залишаючи позаду дома, пам’ять, гнізда,
Шукаючи місця, де можна буде жити без страхів.
Та дорога в безпеку не завжди приводить туди,
Де люди сподіваються знайти спокій й тепло,
Часто приводить вона в нові чорні ночі,
В нові страхи, в нові невідомості.
Крик стіни
Стіна розбита кричить про тих, що ховались за нею,
Про тих, що чекали порятунку, що молилися богам,
Про тих, що упали, прагнучи захистити рідних,
І не живих, з горем вічним, кричить та стіна.
Крик стіни лунає в ночах, спогадами,
Предостереженням для тих, що живуть потім,
Крик про жорстокість, про несправедливість, про гнів,
Крик про те, що вже не можна забути, не можна відпустити.
Невидимі ланцюги
На людях ланцюги невидимих цепей,
Ланцюги страху, ланцюги болю й розпачу,
Ланцюги, що кандалами й гвинтами тисняться,
Ланцюги, що не розірвати, поки живемо в цій розрусі.
Але люди йдуть далі, не звертаючи уваги,
На вагу ланцюгів, що сідають на плечах,
І шукають вони світло в темряві й туманах,
Шукають вони свободу, свободу, що не дається.
Маска смерті
Смерть носить маску, часом маску смішкою,
Часом маску святого, часом маску брата,
І люди не впізнають її, поки не упадуть вниз,
Поки не затихне пульс, поки не затихне дих.
Маска смерті змінюється кожний день,
Мається різні обличчя й різні голоси,
І ми не знаємо, хто перед нами – друг чи вороженько,
Хто приходить, щоб забрати, щоб спасти, щоб допомогти.
Дума про вічність
Дума про вічність гармонійно лунає,
Коли люди лежать у землі холодній й мокрій,
Й ніхто не знає, на як довго буде їх пам’ять,
На скільки поколінь простягнеться голос їх.
Але вічність – це не забуття, не мовчання,
Вічність – це голос, що живе в сердцях живих,
Вічність – це подвиг, що вибиває дорогу в історії,
Вічність – це твердість, що лишається на віки вічні.
Щит з пелени
З пелени гарячого бою вчимо ми щит,
Щит із закривав крові, із слів і молитв,
Щит, що захищає від куль, від стрілок, від болю,
Щит, що дає нам надію й силу жити.
Той щит – це не метал, то не залізо й мідь,
То щит із духу людей, з їхної волі й честі,
То щит, що складається з мільйонів сердець,
То щит, що ніколи не впадеться, не розіб’ється.
Молчання після вибуху
Молчанина після вибуху гарячіше, гірше за сам вибух,
В тій молчанині слухаємо ми серце своє, що тремтить,
Слухаємо дих, що невпевнений, що ненадійний,
Слухаємо тишу, що наповнена смертю й очікуванням.
Той миг молчання – це миг, коли розуміємо,
Що граф смерті промайнув, що ми ще живі,
Що можемо ми дихати, рухатися, жити,
Хоч навіть не знаємо, чи буде нам наступний миг.
Запалена кров
Запалена кров горить у венах молодих,
Палить горячкою, палить революцією,
Палить бажанням захистити дом, родину, воль,
Палить неконтрольованою силою й бережанням.
Та запалена кров не буває вічно кипіння,
Вона охолоджується, коли падає перший побратим,
Вона невідомо мімує жаль, розпач, тугу,
Й людина розуміє, що вже ніколи не буде такою святою.
Порог надії
На порозі надії стоїмо ми всі,
Гадуючи, чи буде завтра світлішим за сьогодні,
Чи буде мир, чи буде хлеб, чи будуть діти сміятися,
Чи будуть матері спокійно спати ночей.
На порозі надії звучить пісня наша,
Пісня про те, що люди не здаються, не впадають вниз,
Пісня про те, що з пелени, з крові, із боргу,
Народиться світ новий, справедливий й святий.
Простір без меж
Простір без меж розкривається перед нами,
Простір, де голоси лунають із всіх боків,
Де людиновістю, де не впізнаються обличчя,
Де немає ні верху, ні низу, ні лівого, ні правого боку.
В тому просторі без меж шукаємо ми домівку,
Шукаємо ми рідні обличчя, рідні голоси,
Шукаємо ми місця, де можна буде знайти мир,
Де можна буде забути про війну, про смерть, про горе.
